Журавлиний крик

 – Йди своею дорогою, друже. Молодi авторитетiв не визнають, i це добре. Надмiрне захоплення авторитетами плодить епiгонiв. Проте найрозумнiша людина переконуеться у сивiй зрiлостi, що вона весь час була чиiмось учнем. Але тодi вже вмiе вчити iнших. Запам'ятай лише одне, i хай воно тебе провадить, поки прийде кришталева чистота думки й духу: коли не можеш нiчим прислужитися вiтчизнi, намагайся хоч не шкодити iй. То добре, що вчишся у Францii: вiе звiдти весною розуму. В краiнi, де ще й нинi злочинця розривають чотирма кiньми, з'являеться мислитель Дiдро зi своiм «Листом до слiпих», Монтеск'е з «Духом законiв» i Вольтер з «Кандiдом».

Принеси того духу сюди.

– Тi книги паризький парламент засудив до спалення, а Дiдро кинули до тюрми.

– Коли хочуть дiзнатися про якiсть металу, кладуть його до горна.

– А чи е у нас горно, щоб вкласти до нього душу? – спитав Любимський.

– Ми всi в тому горнi. Тiльки слiпi й боягузи вважають його сонячною долиною… Іди своею дорогою, Павле Любимський, i пiзнавай самого себе…

Павло подався за Калнишевським.

Здавалось йому, що мiж ним i Сковородою не все ще договорено, хотiв оглянутися, та не зробив цього, розпростав рамена, наче звiльнявся вiд тягаря.

«Пiзнай самого себе… З'ясуй, чому i для кого живеш, – мiркував Любимський, мовчки йдучи зi закладеними за спину руками. – Чи не пiзно? Я ж пiзнавав дотепер усе, що мiг, крiм себе. А навiщо? Менi треба книг i знань, менi треба бiблiотек i затишку, менi треба, зрештою, свiтового простору й поваги розумних людей, а не куцого свiту заiржавiлого лицаря i провiнцiйного мудреця.

Що менi до них, i чому вони хочуть прив'язати мене ретязями до цiеi землi?..»

…Удосвiта вийшов над Сулу. Вийшов на вали й дивився, як сходить черлене свiтило. Сприймав красу землi, на якiй народився, i почуття дивного пiднесення вливалося Павловi до грудей.

Парувала рiчка, немов кiнь пiд дощем, i захотiлося схопити за гриву коня сивого i мчати на ньому в безвiстi, i зрiти з його хребта обаполи незнаного свiту.

Поряд стримiли руiни замку Вишневецьких, зруйнованого Кривоносом: було ж, було i – марно! Хiба марно, хiба марно? – дзвенiли перепели у споловiлiй пшеницi, мчав сивий кiнь до Мгарськоi гори i здибився – став, зачудований творiнням людських рук.

«Стiй, коню! – наказав юнак i повагом, як статечний господар, спустився по кручi до нього, гладив його гарячу спину, а вона сиво парувала й вигиналася, гладка й пружна. – Стiй, коню. Я осiдлав би тебе, бо не зовсiм чужий ти менi.