Журавлиний крик

Та немае в мене козацькоi збруi i шлеi робочоi немае. Пастухом став би, та чи повiриш ти менi, коли я не при тобi вирiс? Нi, нi, хай тебе пасуть iншi, а я до чужого табуну найнявся».

Розпашiлий кiнь, що бiг усю нiч степом через Украiну, згадуючи свою колишню силу й вiдвагу, впокорився вдень i тепер сумирно пасся, чекаючи, поки його впряжуть.

Павло подався крутою стежкою на Мгарську гору й бiля монастиря побачив парубка, що дивився на уквiтчанi зорями зеленi банi. Став поруч.

– Що там бачиш? – спитав.

– Бога…

Пiшов Павло, не бажаючи бiльше розмовляти з боговидцем, бо сам почерпнув у Дiдро мудростi, яка сюди, над Сулу, ще не скоро прийде. Брiв високою тирсою, що нiжно лоскотала обличчя, бачив тiльки небо i був задоволений, що нiхто й нiщо не заважае йому дивитися в нього. Вщухали у душi роздвоення, стривоженiсть i сумнiви, бо впiзнавав себе – жерця науки й висоти.

Та раптом крiзь гущавину трави побачив постать дiвчини у квiтчастiй корсетцi. Дiвчина швидко перетинала його дорогу, злякавшись, може, шелесту.

Павло з цiкавiстю прискорив ходу i перейняв – хоч i не бажав цього, бо хотiв бути на самотi, – перейняв ii так, як переймають козаки дiвчат, – схопив за руку й потягнув до себе. Вона збентежилася, смикнулася; вона була русява, як ряска тирси, туга коса впала з ii рамена йому на руку.

Павло мiцно тримав дiвчину за передплiччя i сам дивувався iз своеi смiливостi, бо ж дотепер нi в помислах, нi у снах не лелiяв жiнок, i бридкi були йому оргii Кулябчиних синiв у Страсбурзi, i сердився вiн у душi, немов аскет, коли вечорами на лубенських задвiр'ях хапали козаки дiвчат i тягли за собою у загiнки дерев.

Павло мiцно тримав дiвчину за передплiччя i сам дивувався iз своеi смiливостi…

А тепер тримав незнайому дiвчину так само – за руку, притягав ii до себе, й соромився, i водночас радiв, що може це робити й бачити дiвочу вроду так зблизька.

Спитав, як усi питають:

– Як тебе звати?

– Уляна… – вiдповiла, i ще полохливо, та вже граючи очима, бо теж була такою дiвчиною, як i всi, придивлялася до хлопця i, мабуть, упiзнала, певно, що впiзнала, коли сказала: – Пустiть, паничу, хорунжому поскаржуся.

– Звiдки ж ти?

– З Лубен, а звiдки б? – засмiялась i таки висмикнулася, побiгла рiвною тацею гори i зникла у виярку.

Вертався назад. Здалося, сонце знову сiло низько над обрiй i було червоне, знову парував сивий розгарячений кiнь, примчавши з нiчноi волi в хомутний день.