Журавлиний крик

Та ось вибiгае Бунт; роз'ярений, неприборканий, вiн обурюеться: що трапилося з вiдважним Марсом? «Что се слишу, тошно i весьма ужасно, яко Марс поработился Беллоне напрасно!» Але прорiкае всесильна Беллона сакраментальне «Всяк противяйся власти противится Богу, вижу, яко от него казнь приимеши многу!» Казнь, страту? Страх умить охолоджуе бунтаря, вiн никне, ницiе, труситься i просить: «Помилуй мя, отселе не буду вашу грозну противиться суду…»

Ректор Миславський вельми задоволений дивадлом «Образ страстей мира сего»; представник найсвятiшого Синоду, на честь якого готувалася вистава, щось шепоче до вуха ректоровi, той розпливаеться у щасливiй усмiшцi.

Спудеi мовчки перезираються, Миславський миттю гасить усмiшку: чому тихо в залi, чому не чути оплескiв, схвального гомону? Хтось викрикнув: «Знiмiть машкари i покажiть пики!» – а машкари й справдi треба знiмати в кiнцi вистави, – i вже гордо позирае на публiку спудей класу богослов'я Михайло Щербак з Пирятина, знiмаючи машкару Беллони, байдуже помахуе личиною Марса гульвiса Данило Кулябка з класу риторики, а третiй…

Новий рельеф на iконостасi…

Маски зникли, вирiзьбилися контури обличчя спудея класу фiлософii Павла Любимського.

Тиждень вивчав роль скореного Бунту, вжився у неi i зрозумiв страшний ii сенс: приниження, ганьба i безвихiдь. Актора розчавила роль, вiн ще не вийшов з неi. Бунтарська машкара валяеться долi, вигляд лицедiя пригноблений – Бунт упокорений.

«Бунт упокорений», – збагнув тодi Павло i розпрощався з юнацькими мрiями, що вимарювали степ, i переправи, i гик орди, i лемент шляхти, i шалений галоп iз шаблею в руцi, пiднятою високо над головою. Бунт придушений, то де ж вихiд, чим заповнити порожнечу, що зяяла на мiсцi втрачених марень, як зберегти хоча б свою власну свободу, що робити, щоб не стати духовним рабом, коли тiло взяте на дибу? І тодi вiн вiдчув спрагу знань. Знань, якi дадуть йому вiру в себе, гордiсть за себе, створять власний свiт, якого нiхто не зможе вiдiбрати; свiт цей дасть йому незалежнiсть i волю духу.

І вiн пiшов здобувати його.

І здобув, i став високим – головою пiдпирав небо, зрiв далеко, i марними здавалися йому потуги батькiв, якi ще метушилися зi затупленими шаблями, у дiдiвських кунтушах. Вiн зрiв далеко i бачив високi п'едестали, з яких колись покажеться мировi й дасть йому те, що набув сам.