Жарінь. Зупинись, подорожній!

«Вiн чи не вiн?» – запитувала себе, не вiдриваючи погляду вiд Миронових очей. «Вiн, вiн, вiн! – радiсно билося серце. – Я впiзнаю його, це вiн!»

А Мирон стояв i милувався, як погарнiшала враз ця незнайома дiвчина.

– Менi не вiриться, – прошепотiла вона. – Я так багато про вас чула…

– І я про вас чув, вiд Ковбанюка… А ви, мабуть, щось згадали?

– Згадала… Скажiть, це правда, – Василь, Іванiв брат, менi розповiдав, – що ви в тюрму пiшли до Юлi, до дiвчини своеi… Пiшли тодi, коли всi друзi боялися iти… І вас спiймали…

– Не треба про це, Вiро…

Вона схаменулася.

– Я ж затримала вас!

Гострий носик похнюпився, свiтло-зеленi очi потемнiли, мов отава на дощi, вона сказала сумно:

– До побачення…

Але Мирон не вiдповiв. Йому жаль було розставатися з дiвчиною.

– Ходiмо разом на захист. Там буде й вам цiкаво.

І вiн пропустив Вiру поперед себе в зал.

Виступав професор Бендас. У залi пiнився незадоволений шумок, вчений секретар стукав олiвцем об графин.

Сарабай насторожив слух, щоб не пропустити жодного слова опонента. Але те, що почув, перевершило всi його побоювання.

«Не може бути… Нi, не може бути!» – Мирон не вiрив своiм вухам.

Бендас на мить замовк, витер хустиною пелiканове пiдборiддя i перейшов до висновкiв.

– Отже, вельмишановна вчена радо i всi присутнi. Я не роблю, так би мовити, якихось негативних консеквенцiй. І не можна цього робити. Праця Кривди уже давно сказала сама про себе. Але хочу зазначити, що ii полiтичне звучання було на часi до того, як наша героiчна Червона армiя раз назавжди визволила землi багатостраждальноi Галичини.

– Що це вiн? – прошепотiла Вiра.

– Ну й фарисей! – упiвголоса обурився Сарабай.

Студенти переглянулись i ще дужче загомонiли. Бендас пiдвищив тон.

– Зараз ця актуальнiсть вiдпадае, ii нема. Наукове обгрунтування топонiмiчних назв в околицях Берлiна може послужити мiцним аргументом у полемiцi, так! Мiсто, село, рiчка мали первiсно слов’янськi назви, а потiм iх скалькували нiмцi.

Аборигенами басейну мiж Вiслою i Одером були слов’яни. Ну i що? Адже ми маемо справу не з полемiчною брошурою, а з працею, яка претендуе на науковiсть. Пiдкреслюю: на-у-ко-вiсть! Чи може питання германiзацii кашубiв, лужичан, сiлезьких полякiв, цих незначних дiалектних груп, стати темою дисертацii? Вiдповiдаю: нi. Я нiкому не нав’язую своеi думки, а тому дозвольте розвинути ii до кiнця.