Жарінь. Зупинись, подорожній!

Хотiв помститися i заодно завоювати ще й дрiбку довiр’я у влади своею демагогiею… Зал гуде. Ще не свищуть? Ще не кидають тухлими яйцями у спину? Ах, тепер це заборонено, слава Богу… Але ж треба якось виходити iз становища. Вiн пiдняв руки, як священик у райських вратах, i заволав, благаючи запобiгливим поглядом пiдтримки:

– Шановне товариство, що це за обурення? Я ж не нав’язую нiкому своiх думок. Тут цiлий колегiум, голiв багато… Я й зараз залишаю слово за собою, але ж воно не вирiшуе долi дисертацii.

– Опонент великою мiрою вирiшуе долю дисертацii, – почулася голосна реплiка.

За столом стояв професор Мохнацький, бiла борiдка тремтiла, вiн нервово поправляв окуляри й вiдсував крiсло.

– Але не ви… не ви! – додав, гидливо вiдкопиливши спiдню губу. – Пробачте, панове… товаришi. Я буду говорити. Не про полiтику, про науковiсть дисертацii хочу сказати кiлька слiв.

Хтось полегшено зiтхнув, у вченого секретаря прояснiв зосереджений погляд.

Зачитали протокол вченоi ради. Голосiв «проти» не було. Церемонiя захисту закiнчилась.

«Зараз ми розстанемося з Мироном, – подумала Вiра i злякалася цiеi думки. – Розiйдемось, i я нiколи бiльше його не побачу. Навiщо ж тодi починався цей незвичайний день? Щоб вiдiйти в небуття i залишити пiсля себе справжню тугу, гiркоту й бiль?»

«Бiль i тугу залишае незакiнчена пiсня, а ти почула лише один ii акорд».

«Але який акорд! Вiн викликав цiлу зливу незнаних досi звукiв, i вони повисли довкола – нiмi… А треба почути, як еднаються цi звуки в одну симфонiю, в одну мелодiю, а тодi збагнути змiст ii i сказати: «Це моя пiсня.

Це чужа пiсня».

Хто пояснить iй сьогоднiшню музику, крiм Мирона?

Вiра не вiдступала й на крок вiд Сарабая. Вона тепер була подiбна до малоi селяночки, яка вперше опинилася у великому мiстi, де багато народу i перехресть. Мiцно тримаеться за руку батька, щоб не заблудитися i не блукати потiм…

Навколо неi – люди, до яких, здавалося колись, не можна близько й пiдiйти. Люди з вченого свiту! Вона вперше зустрiчаеться з ними не в аудиторii, не за екзаменацiйним столиком, уперше чуе iхнi розмови, суперечки, а не лекцii.

Вiрi хочеться приглянутися до них ближче, пiзнати iхнiй свiт. Коли ж вони чужi, поглядають на неi, наче запитують: «Ти чого тут крутишся, дiвчинко?» Один Мирон… Але вiн також забув, що Вiра тримае його пiд руку, Мирон зовсiм не звертае на неi уваги, шукае когось очима.

«Боже, що робити?»

– Нарештi прийшла черга й до мене, – почула Вiра Сарабаiв голос i насторожилася.