Жарінь. Зупинись, подорожній!

Бо й нащо iм?

Некрасива скромна жiнка в окулярах вийшла з-за столу.

– Ви куди? – повернулася за нею руда дама. – Випиймо ж…

– Досить, панi. Менi цього досить!

– Мотлох… – прошепотiла Вiра в спину рудiй дамi.

Антiн з Мироном про щось сперечалися. Юля, та сама жiнка, яку Вiра вважала колись безсердечною i злою, розвела обох руками.

– Мироне, ти нечемний. Запросив дiвчину i забув про неi. Дивись, вона ще й першоi чарки не випила.

Сарабай вдарив себе в груди.

– Ох, вибачте менi, iродовi…

– Нi-нi, – похитала Вiра головою.

– То випиймо. За кого ви чи за що?

Вiра довiрливо глянула на Мирона вологими очима.

– Я за те, щоб…

Та докiнчити не зумiла чи не змогла. Пiднесла до вуст келих i вихилила по-сiльському до дна.

– Ідiть танцювати, послухайте, яка музика, – пiдказала Юля.

Нахиляючись у танцi до Вiри, Мирон прошепотiв:

– А ви так i не закiнчили свого тосту.

– О, я багато хотiла сказати i зрозумiла, яка бiдна на слова. Менi хотiлося випити за те, щоб завжди цвiли квiти… І ще… тiльки не смiйтеся з мене… щоб усi люди, i я, входили в життя з повноцiнним квитком, а не з позиченою контрамаркою…

– А ви розумiете значення цих слiв? – Мирон iз зацiкавленням подивився на дiвчину.

– Не зовсiм… Тобто розумiю… Але що треба зробити, щоб так увiйти в життя? Я ще нi з ким серйозно не розмовляла. Все жарти, флiрт. А нинi побачила стiльки цiкавого, незрозумiлого. Я хотiла б розпитувати, слухати, думати…

– Я проведу вас додому. Добре?

– Добре…

До Мохнацького на отоманку сiв сп’янiлий Бендас.

– Я вiрю, що ми, шановний колего, зрозумiемо один одного. Знаю ваш лiвий ухил, але н-нiколи ви не були пiдлим. Ви тiльки що назвали мене фарисеем… Чому ф-фарисеем, а не дипломатом? Так б-було завжди: у кав’ярнi радикальнi промови, а на дiлi ш-ша! T-таке нинi…

Мохнацький рiзко звiльнився вiд обiймiв Бендаса. Пiдвiвся.

– Ідiть додому, ви п’янi.

Бендас слухняно рушив до виходу.

Мирон танцював з Юлею. Вiра стояла бiля виходу, зiпершись спиною об одвiрок. Дивилася на цю жiнку, яка чомусь не стала дружиною Сарабая, а вибрала собi Антона Кривду. Колишня неприязнь до неi змiнилася потайним почуттям вдячностi. Вiдступила, коли обидва професори пiдiйшли до дверей. Вона вперше зблизька приглядiлася до Мохнацького. Старече обличчя воскуватого кольору якось приемно дисгармонувало з молодими виразними очима професора.