Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Бувай здорова, Вiрочко…

Тремтiла над головами крислата осика, набухлi росинки зривалися з листкiв i падали разом з парубоцьким гарячим поглядом на волосся, обличчя, на стуленi уста дiвчини.

– Вiрочко… – прошептав Василь, дивлячись у ii великi зеленкуватi очi. – Я… Ми два роки майже отак здибаемося… i не знаю, забава це чи… бо вже нiбито й не маленькi…

Дiвчина боязко вiдвела очi, вона знала, що хоче сказати парубок. Та й люди вже подейкують, мовляв, не став Іван Ковбанюкiв ученим, то хоч його брат Василь ожениться на вчителевiй дочцi; мати допитливо поглядала на Вiру й лукаво похитувала головою, а батько також iнодi задумувався над тим, що не маленькi ж вони, не маленькi…

– Я полюбив тебе, Вiрочко…

– Не треба, не можна цього казати! – скрикнула Вiра.

Та Василь не чув тепер уже нiчого, рвучко обняв дiвчину i шалено впився в ii губи. Вона навiть не могла пручатися, лише хитала головою й ображено дивилася в його сп’янiлi очi.

Протверезiвши, Василь вiдпустив Вiру, та вже не побачив ii обличчя. Вона висмикнулась, як риба з рук незграбного рибалки, i побiгла до тракту, залишаючи на росяному мереживi двi темнi дорiжки.

– Вiро! – зойкнув Василь iй навздогiн, але дiвчина не оглянулася. – Дурень, дурень!! – заскрипiв зубами. – Куди ти прешся, мужицьке рило?… Панi вона, вчительська дочка, свинопасе!

Вдарив кулаком по стовбуру осики, кулак здерев’янiв, дерев’янiло серце. На землю посипалась роса, мов сльози.

З-поза високоi зеленi жита визирала пастушка, заздрiсна й замрiяна. Коровина хапала на повну пащу жмуття соковитого хлiба, але дiвчина цього не бачила. Вона марила про перший поцiлунок, ще не знаючи того, що не завжди вiн приносить щастя.

Паленiючи вiд ранкового протягу i Василевих обiймiв, Вiра вбiгла у вузьке примiщення вокзалу. Поiзд уже чекав бiля перону, незадоволено чмихав – сердився, що його зупинили в розгонi. Притьмом взяла в касi квиток i, не дивлячись на людей, – адже бiлий день, всi знають, всi бачили! – вскочила в тамбур.

«Як вiн смiв!» – Це було обурення i разом з тим якась потаемна втiха за свою зрiлiсть. Та напливав до серця незрозумiлий iй самiй жаль… Так шкодують за келихом п’янкого вина, коли вiд необачного руху воно марно розливаеться по бiлiй скатертинi.

Поiзд рiвномiрно стукотiв на стиках рейок, заспокоював, i думки помандрували перехрестями згадок.