Жарінь. Зупинись, подорожній!

Чого марно?… Чого марно?… Тебе колись п’янило це вино… Лiщиновi кущики на царинах з чорнобривими китицями горiхiв i кронастi дуби з пузатенькими жолудями на гiллi… А за день-два – холоднi гiмназичнi коридори. Ти хочеш припасти до скошених сторонок прив’ялоi трави за польовою дорогою, скупатися в повiтрi, настояному на духмяному чебрецi, а потiм помчати у лiсову долину, де журкотить холодний струмок i гiрко пахнуть вiльхи… І враз – кидаеться вбiк шкапина, вiз, повний сiна, перехилився до берега, а розлючений красивий парубок замахнувся пужалном.

– Васильку…

– Вiрко!

Дужими плечима пiдважив полудрабки, поставив воза на колеса, легко, наче ляльку, висадив тебе на сiно. Пам’ятаеш?

«…Чого марно?… Чого марно?» – стукотiли колеса.

В гiмназii навчальний рiк так i не розпочався. Змiнилась влада, змiнювались люди. З Берези Картузькоi повернувся Іван Ковбанюк. Колись на нього, зовсiм юного хлопця, Вiра задивилася вперше. А тепер вiн чужий. Насилу впiзнала. Худий, рiдковолосий, змучений.

Червоний рубець повзе вiд комiра сорочки до пiдборiддя. Та це ще б i нiчого. З його очей зникла та чудова наiвнiсть, сором’язливiсть. Зараз у них – слiд нелегкого життя, важка серйознiсть. Вiра знае – вони не матимуть про що розмовляти. І мимоволi блiде Іванове обличчя смаглявiе, рiдке волосся темнiе i кучерявиться, ось-ось вiн прискочить до неi i замахнеться пужалном… Ба нi…

– Пiдеш далi вчитися, Іване?

– В селi працюватиму.

– Начальником хочеш…

– Тобi важко мене зрозумiти.

– Певно, коли ти навiть братовi грозив тюрмою за його зв’язки з «Просвiтою».

– Не зовсiм точно тобi Василь сказав. Людей слухай, а свiй розум май.

Син Якубського утiк до Нiмеччини. Іван з Андрiем Опришком розбирають солтисову стодолу, i казала Вiрина мама: «Цi ще церкву пiдуть розвалювати».

– А ти знаеш, Вiро, що твого дядька арештували?

– Знаю, Василю…

– Гляди, ще сама вивчишся на комунiстку. Твiй дядько також комунiстом був i вченим…

…Губиться рiвномiрний стук колiс на залiзничному мосту.

Наступне лiто. Вiра закiнчила десятий клас, приiхала в село. Василь звозив з царини запашне сiно. Угорi – розiп’яте гаряче небо, внизу – повенi молодоi отави, а поруч миртовий запах Вiриних кiс.

– Ти питалася, як я живу? А так… Заднiх не пасу i у вушко голки не лiзу.

Лiниво ступала шкапа по трав’янiй дорiжцi, щипала обвислими губами листя з крушинових кущiв i форкала на комашню.