Жарінь. Зупинись, подорожній!

І чомусь не спiвалася пiсня, i смiх, як колись, не котився, мов пацьорки з розiрваного намиста. Може, тому, що Клим Запоточний гастролював зi своiм оркестром по сусiднiх селах, а Якубського вивезли з села, Микола Пушкар зi страху записався до колгоспу, Іван надриваеться на будовi читальнi в Загайпiллi, а на ланах загудiла невидана дотепер залiзна машина. Та що це кого обходить? Кожен – як знае, а нам у вушко голки нема чого пертись.

Але чому не спiваеться пiсня i не котиться бiльше Вiрин смiх коралями з розiрваного разка?

– Кажуть, Василю, що на Івана Купала папороть цвiте…

– Фi-i! То дитячi байки.

– А в що ти вiриш, Василю?

– Вiр у себе та й у Бога трошки, поговорюють старi люди.

– Страшно не мати навiть своеi казки, Василю…

«…Марно, марно, марно…» – стукотiли колеса на стиках.

Несподiвано повернулася до села Оленка дякова, а з нею ii брат Антiн Кривда. Рiзнi чутки ходили про Оленку. Спершу казали, що втопилася з сорому, бо Семен Юзюк чомусь ii покинув пiсля церковних заповiдей i почав жити на вiру з Ганкою Сторожучкою.

Потiм вiд дяка Пантели дiзналися про зовсiм iнше. Хай нiхто там не придумуе дурниць, Оленка брата у Львовi мае – такого, що книжки розумнi пише, i тесть у нього не хто-небудь, а сам професор. Вiрили й не вiрили. Та ось вони прийшли. Але Оленка з дитиною! Чие?

Якраз тодi при лiтнiй недiлi п’есу ставили в Гаврилишинiй стодолi. Люди потiм кiлька днiв про це лише й розмовляли – диво-дивенне! В Оленки дитина на руках, а Семен ту дитину вхопив та й таки при людях: «Мое, мое!» А Кривда пiд час антракту про себе розповiдав: три роки за Польщi жив у Хiмчинi, до Загайпiлля приходив, але нiхто, крiм Опришка, про це не знав.

Вiра сидiла поруч з Василем. Як тiльки вийшов Кривда на сцену, Василь зблiд, прошептав:

– Я його знаю!

Де вiн познайомився з Оленчиним братом, Вiра тодi так i не довiдалася. Василя покликав до себе Іван.

У понедiлок надвечiр вона сама прийшла до Ковбанюкового обiйстя. Василь порався у дворi бiля воза – кивнула йому пальцем з-поза тину.

Порозглядався, чи не бачить батько – бо ж буднiй день, робота! – i, витерши зашмарованi долонi об штани, вислизнув за ворота. Вiра пiшла попереду вниз до потоку. За яблунями – iх тут уже не мiг побачити старий Ковбанюк – Василь зупинився i сказав, зам’явшись:

– Ти побудь трохи сама, поспацеруй, а я… лиш воза складу. Тато знов будуть гримати на всiх. І так менi вже перепало за те, що ходив з Опришком злагоду могоричити.