Жарінь. Зупинись, подорожній!

Вiра зупинилася бiля низького ветхого будиночка й схилилася на парканець. Опустила руку, погладила тугу голiвку пiвонii.

– Заснула? А завтра розцвiтеш на сонцi.

Почула, як стукотить серце, як у груди закрадаються ревнощi i попелять зневiру, i залишають тiльки те, чого спалити не можна.

«Я ж люблю його! Чуеш, квiтко, прокинься i поглянь на мое кохання. Я люблю!»

Вiра зайшлася вiд щасливого смiху, – бездомний пес сумно поплентався вгору вулицею, – закинула голову обличчям до неба, наче дощу просила в нього, щоб пригасив ii спрагу.

«Ти пам’ятаеш, небо, лукаве небо? Тодi ти яснiло i насмiхалося над моiми мрiями, а зараз хмаришся, бо я перемогла тебе. Не сердься на мене за те, що я сильнiша вiд весни: вона кохае тебе, впиваеться твоiм теплом, п’е росу i в’яне. Сильнiша я од вiтру, бо вiн гуляе з тобою i гине стомлений. А я люблю навiки! Мое бажання таке мiцне, що приведе коханого до мене десятьма тисячами стежок. Чуеш, захмарене небо?»

Вiра заплющила очi i, як колись у дитинствi, лiчила три рази по тридцять ще й три, лiчила до десятого мiльйона, i серце теж вело свою незбагненну лiчбу.

Розтулила повiки, небо вiдбивало вогнi мiста, пiдморгувало до дiвчини. Хто ж це дивиться на неi? Повернулася. Бiля телеграфного стовпа стояла людина. Силует поворухнувся. Вiра тихо зойкнула. Злякано дивилася на чорне, як смола, кучеряве волосся, побачила знайомi очi, впiзнала i все ще трималася за штахети парканця, притискаючись до них.

– Чому ви пiшли самi? – Мирон узяв ii за плечi, вона тремтiла i була нiмою. – Я вийшов слiдом за вами. Скажiть, що трапилось? Ви такi блiдi…

– Я… я сп’янiла…

Мирон нахилився до Вiри, i вона чекала. А коли побачила в його очах невимовний жаль, мабуть, до себе самого i зрозумiла той жаль, сказала:

– Ви хочете мене ще побачити?

– Хочу… Мушу вас побачити…

– Я прийду. Сюди, на це мiсце. Пiслязавтра вранцi. В недiлю.

Надiйшов трамвай. Вiра не подала руки, ступила крок, другий i побiгла не оглядаючись.

Мирон дивився вслiд за трамваем i думав, чи не вдруге його доля – подiбна i не така – зустрiчаеться йому тут, на вузькiй вулицi замарстинiвського передмiстя?

III

Шинкарук повертався з Коломиi пiшки через Сакатурськi правцi. Смалило сонце, тополi чахли над берегом, висихав Прут у своему жолобi, тулився до рiнi, але й вона не була холодною, i Прут задихався вiд спеки.