Жарінь. Зупинись, подорожній!

Не чекав на чайку – вона бовванiла на тому боцi; навхрест складенi жердини сохли i трiскали, давно не зволожуванi; скинув черевики i, пiдкачавши штани, пiшов убрiд.

– Жабi по око, – сказав уголос i сам не чув, що сказав; кляв гостре камiння, яке лiзло в пiдошви, i не пам’ятав своiх прокльонiв. Думками вiн тепер був не тут. – Добре, що хоч Вiра у Львовi, – прошепотiв, а самому хотiлося кричати отут, серед пустинного зарiнку: – Що робиться, звiдки йде зло?!

Та нiхто його не почув би – нi тi, що вiрять богам земним, нi тi, що небесним, та й боги не почули б.

Не мiг простити собi самому, що розпочав оту всю тяганину. Але ж просила братова не в одному листi: «Ви, швагре, зробiть це не для мене, ми з вами незнайомi, для брата зробiть, який вас так любив. Вiн не винен, присягаюсь дитиною, не винен. Сам приiхав до Харкова пiсля того, як Львiв зайняли пiлсудчики, захистив дисертацiю, коли повернувся з експедицii на Землю Франца-Йосифа, комунiст – i от забрали. Я не мала вiд нього жодного листа, не знаю, де вiн.

Писала скрiзь, але вiдповiдi не одержала. Може, вам, швагре, пощастить дiзнатися хоч що-небудь про нього. Добийтеся, щоб переглянули справу, i я впевнена – все це жахливе непорозумiння залишиться лише поганим сном».

Ще в минулому роцi Шинкарук радився з партприкрiпленим Скакуновим. Розповiв йому про свiй клопiт.

Спокiйний i неговiркий Скакунов, колишнiй вчитель з Херсонщини, любив працьовитого Шинкарука. Вiн давно знав про те, що брат Шинкарукiв репресований, але не нагадував, не розпитував – рана болить, як би ii не завдали: вмисне чи випадково, справедливо чи незаслужено.

Зi спiвчуттям глянув на Шинкарука, сказав:

– Замiшанi в нацiоналiзмi не пiдлягають нiякiй реабiлiтацii. А брат ваш… Щось мусило там бути…

– Не вiрю в це! – Вчитель звiв до грудей стиснутi кулаки. – Вiн був соцiалiстом ще в юностi, крайньо лiвим. Часто у нас з ним були суперечки. Я… належав до тих, помiркованих… У Харковi Михайла прийняли в партiю.

– Будьте розсудливi. А написати генеральному прокурору можете, за це вам нiчого не скажуть.

І Шинкарук написав. Майже рiк не було вiдповiдi, аж сьогоднi його покликали.

У приймальнi Коломийського вiддiлу НКВС чекають виклику два мовчазнi клiенти. Черговий бiля столика з телефоном теж мовчазний. По обидва боки приймальноi кiмнати – високi дверi, оббитi дерматином.

Шинкарука викликали поза чергою.

В кабiнетi на фронтальнiй стiнi – портрет Берii.