Жарінь. Зупинись, подорожній!

Пронизливi очi сховалися за пенсне, недовiрливо блимають на вiдвiдувача.

– Оперуповноважений Шкрупила, – не пiдводячись, пiдкреслено чiтко представився чекiст. – Прошу сiдати.

Шинкарук придивився до червоних кубикiв на синiх петлицях оперуповноваженого. Не знав добре рангiв радянських вiйськовослужбовцiв, проте догадався, що в цього звання невисоке. А вiн хотiв би порозмовляти з начальником районного вiддiлу.

– Ви писали, – пiдвiв Шкрупила важкi, свинцевого кольору очi, пильно глянув на вчителя, – до генерального прокурора в справi вашого брата Михайла Шинкарука?

Питання прозвучало, як початок допиту.

– Так… писав.

– І чого ви хотiли?

– Дiзнатися, де вiн i чи…

– Це вам конче потрiбне? Для чого?

– Як для чого?… Сiм’я в нього, дитина…

– І ще для чого? – пiдвищив тон оперуповноважений.

– Хотiв просити переглянути справу. Можливо… невинний. Адже могла зайти помилка…

– Бiдний, невинний радянський мученик! Добре вас тут пiдкрутили! – Шкрупила змахнув рукою, схопившись з-за столу.

По борознявому обличчi Шинкарука котився пiт. Мовчав.

– Отож, – мовив оперуповноважений. – Одного поля ягiдки – ви i ваш брат. Я так гадаю.

Руки в Шинкарука трусилися. Вiн боязко оглянувся, коли рипнули з сусiдньоi кiмнати дверi i до кабiнету увiйшов лiтнiй чоловiк у цивiльному.

«Мабуть, начальник», – подумав Шинкарук, але вже не наважувався просити в нього аудiенцii.

Чоловiк у цивiльному пiдiйшов до вчителя i подав руку.

– Шинкарук? Знаю, знаю… Славний лiкнепiвець району, так? Це ви у справi вашого листа прокуроровi?

– Так…

– Ми вже вирiшили справу, – втрутився оперуповноважений.

– Ага… А немае у вас питань до мене?

– Нi… немае, – заперечливо сказав вчитель, втомлено зiтхнувши.

«Вивезуть, – це перше, про що подумав Шинкарук, зачинивши за собою дверi кабiнету.

Вiн iшов навпростець, забуваючи про спеку i втому, а в головi, мов шашiль у старих меблях, товклося одне: «Добре, що хоч Вiра у Львовi». З ним вiталися знайомi, а вiн механiчно кивав головою i не зупинявся нi з ким на розмову. Але на Каменецькiй горi в Сакатурському лiсi зустрiв Опришка.

Худий, гачконосий, понурий, вiн був, зрештою, таким, як завжди. Та Шинкаруковi здалося, що Андрiй якось вороже глянув на нього.