Жарінь. Зупинись, подорожній!

Вiд спраги Шинкаруку пересохло в горлi, вiн хрипко привiтався i хотiв минути голову загайпiльського колгоспу, але Опришко зупинився сам.

– Стурбованi ви якiсь нинi, вчителю. На поiзд не встигли, що пiшки?

– Не встиг…

Шинкарук витер хустинкою пiт з потилицi, сягнув рукою в кишеню, витяг кисет i став крутити цигарку.

– Курiть, Андрiю.

Закурили.

– На нараду до Коломиi iздили?

– Ага… На нараду.

– А учнi з ким?

– Таж е… Марта Якiвна е. Та й чи то на Шинкаруковi свiт клином зiйшовся? Треба буде, знайдуть iншого.

Не спiдлоба, як завжди, а прямо вчителевi в очi глянув Андрiй i помiтив на його широкому обличчi тривожну журу.

– Не за брата часом кликали? Кликали… Кирчаев прийняв вас?

– Нi, Шкрупила…

– A-а, опер… А до Киреева чому не зайшли? Вiн же начальник.

– Начальник заходив. Справа вияснена…

– Не журiться. Багатьох тепер кличуть, навiть членiв КПЗУ. Перевiряють. Видно, так треба…

Шинкарук змiнився на обличчi, м’ясистi губи болiсно сiпнулися, вiн схопив Андрiя за плече:

– Чому, ну чому таке недовiр’я? «Одного поля ягоди!» Я ж впевнений, що брат невинний.

А якби й так, то чому повинен вiдповiдати за нього я, чому дiти моi мають покутувати за свого стрия?

– Хто вам казав?

– Бо вивозять. Самi знаете. Колись шкодив Єжов. А зараз?

Андрiй смикнув плечем, i його запалi пiд лоб очi налилися злом.

– У тих Млинищах чи в Хiмчинi сволоту позабирали, а ви панську сльозу за ними пускаете.

І у владу нашу зневiрюетесь, бо один раз власна шкiра затерпла! Не вивезуть, спiть спокiйно i думайте, як ото Яким або Пушкар, лише про свою спину!

Низька кремезна постать вчителя виросла, коротко стриженi вуса наiжилися, здавалося, зараз вiн крикне, вилаеться.

– Про себе… – сказав несподiвано м’яко. – Про себе… – похитав докiрливо головою. – Коли я весь свiй вiк чужих дiтей виводив у люди, не думав тiльки про себе. І не для себе корплю тепер у школi вдень i ввечерi! – вже кричав учитель.

 – І ви не маете права, не маете права, Опришку!

Вiн круто повернувся i швидко зник за горою в густих лiщинових заростях, залишивши на стежцi збентеженого Андрiя.

Дiждався Богдан ще одноi вакацiйноi недiлi. Хлоп’ячi буднi збiгали в полi.

Своi нерозлогi морги Шинкарук обробляв сам, робiтникiв не наймав нiколи. Вiн любив господарство i привчав до сiльськоi роботи дiтей.