Жарінь. Зупинись, подорожній!

Тому-то селяни були з учителем запанiбрата, а Вiра й Богдан довге лiто проводили разом з сусiдськими дiтьми на вулицi, на пасовиськах i з сапою на похилих загонах.

Нинiшне лiто було для Богдана не таким, як попереднi. Вiн закiнчив у Коломиi сьомий клас з вiдзнакою. Замiсть табеля отримав свiдоцтво про неповну середню освiту – документ, який свiдчив, що Богдан розпрощався з дитинством назавжди.

А насправдi це прощання вiдбулося ранiше. І тому вiн ображався, що мама й дотепер вважае його дiтваком, досi контролюе, якi вiн читае книжки, i сюсюкае, як до маленького: «Богданю, рибонько, дитинко!»

Крiм добрих оцiнок у свiдоцтвi, Богдан принiс ще й два значки – тсоавiахiмiвський i ГПО, похвалився, що на другий рiк приймуть його в комсомол.

Не розумiв тiльки, чому мати нахмурилась i заборонила йому показуватися в селi з цими вiдзнаками.

Набагато кращою була зустрiч з батьком. Вiн назвав хлопця козарлюгою i не дуже його засмутив, коли замiсть велосипеда, на який тайкома надiявся Богдан, подав сапку в руки i сказав:

– Ходiм, сину, сапати кукурудзу.

Богдан давно мрiяв про цей день, коли вийде разом з дорослими в поле, займе свiй загiн i гнатиме його вiд гаю до дороги. Дорогою йтимуть люди й вiтатимуть: «Дай, Боже, щастя!» – а вiн, розмашисто витираючи пiт з чола, вiдповiдатиме: «Дякую за слово добре, дай, Боже, щастя й вам!»

Романтика сiльськоi працi трохи зблiдла, коли почали млiти руки, а сонце без жодноi поблажливостi до його молодого вiку безжалiсно пражило вiд самого ранку до надвечiр’я.

Але Богдан не скаржився. Щоранку, перемагаючи бiль у суглобах, схоплювався з лiжка, обливався холодною водою i виходив на загiн першим, iз задоволенням мацаючи стужавiлi мускули рук.

Зате недiля була його. З самого ранку Богдана немае вдома. Ще далеко до того часу, коли добре продрухаються люди, приберуться й потягнуться стежкою до церкви, а вiн уже обiйшов царини i прибрiв на потiчок, у довгу жолобину мiж шпаiвським узгiр’ям i горбатою загайпiльською толокою.

Повiтря, настояне на ранiшнiй прохолодi i густому запаху акацiй, свiжою патокою пливе понад долиною i заповзае, ховаючись вiд сонця, пiд крони вiльх, припадае до холодноi чорноi рiнi, до слизьких водоростей i кислуватих лопухiв.