Жарінь. Зупинись, подорожній!

Бо вiрю, чуете, вiрю в справедливiсть нашого ладу!

– Щодо загальноi справедливостi, себто доцiльностi соцiалiзму, я не маю нiяких застережень. Та що тут говорити. Самi бачимо… Але мiй брат – комунiст. І не один вiн такий. Буду вiдвертим перед вами. Це злочин…

Скрипнуло крiсло.

– Ну, знаете… – прошипiв Опришко. – За такi розмови…

Не докiнчив. Вийшов з хати, грюкнувши дверима. Богдан одсахнувся вiд парканця. За хвилину почувся мамин плач.

– Ти що наробив, чоловiче, що наробив? Таж вiн погубить нас усiх!

Богдан ще дихав пахощами землi, з душi ще не спливло зачарування красою свiту – i раптом… Та що це таке? Батько не вiрив у Бога i втаiв це перед ним, батько нe вiрить… А стрийко Михайло, виходить, не помер? Його… що з ним зробили? Навiщо батько обманював удруге? «Опришко погубить нас усiх».

Хто погубить? Радянська влада, в яку вiн повiрив, як колись у Бога?

Богдан утiкав геть вiд хати. Вiн боявся, що буде плакати, кричати, образить тата.

Блукав цiлий день по царинах. Повертався додому з серцем, затроюдженим зневiрою.

Тепер вiн не мав чого покласти в душу. Любов до рiдноi землi… До Украiни. Не радянськоi. А якоi? Якоi iншоi Украiни?

Застав у хатi незрозумiле сум’яття. Вчителька Марта Якiвна збирала гамузом своi речi у валiзку, плакала, прощалася.

– Що сталося? – спитав тривожно Богдан.

– Вiйна з нiмцями, – вiдповiв зажурений батько.

Богдан здригнувся. Бiлi м’ячики хмарок на небi… Боляче вдарилось у мозок жахне, вiн скрикнув, здавлюючи ридання:

– А Вiра, Вiрочка?

Мати згорбилась над столом, обхопивши голову руками.

Батько лаштувався в дорогу. Вiн поiде разом з Мартою Якiвною до Львова i забере звiдти дочку.

IV

Рiзноголосою тривожною луною линули над Загайпiллям вiстки про вiйну. Боi котилися стороною, над Прут долiтав далекий фронтовий гул, i лише зенiтки десь далеко час вiд часу пугукали, i прожектори розрiзували вночi чорне небо вогняними перехрестями.

Не збиралися бiля читальнi газди «на полiтику», як колись пiд час польсько-нiмецькоi вiйни, було не до того.

Наче снiг у травнi, звалилося на голови людям зовсiм несподiване, i люди сторопiли. У тремтливому чеканнi справжнього жаху, пожеж, голоду i сирiтства жив народ у цi днi i не сходився гуртами, i не спiвали вечорами дiвчата на вулицi.

На Прутi, нижче броду, лежав дивовижним мостом збитий нiмецький бомбардувальник, але й бiля нього не збиралися. До лiтака прийшли тiльки батьки двох хлопчикiв-пастухiв, щоб забрати останки своiх дiтей.