Жарінь. Зупинись, подорожній!

Схлипуючи, дивилася Якимиха на чоловiка, тремтячi руки пiднесла до горла i, завмираючи, чекала: невже отак розстанеться рiдний батько з сином?

Наче в спину хтось штовхнув – кинувся Яким до Івана i затрусився вiд здавленого крику. Все, мабуть, тут – i прикрощi, яких завдав йому первiсток, i втраченi надii, що iх колись плекав Яким, виводячи Івана в люди, i батькiвська любов, яку таки не вбив жаль до сина, – збiглося зараз в один кривавий болiсний згусток, i старий виплюнув його страшним словом:

– А будь цей свiт навiки проклятий!

Тiльки Василь холодно подав руку, не дивився в очi братовi.

Учора ввечерi вiн зустрiчався з хiмчинським Михасюком. Михасюк сам прийшов нагадати йому про той час, коли вони удвох вiкна били комунiстам. «Наша героiчна дае драла, ми будемо ще воювати за справжню Украiну». Василь вiдмахнувся од нього, але крапля злоби впала i зашипiла на незастиглiй ще образi… І тепер курилася десь там, глибоко в серцi, iдким димком.

Вже на порозi обернувся Іван i, прискуливши очi, сказав з притиском:

– Бачу твiй настрiй, парубче.

– Йди, йди, – визвiрився Василь i з кулаками пiдступив до старшого брата. – З чужими ти прийшов i йдеш з чужими. Не було тобi тут рiднi: нi в хатi, нi серед людей.

Позеленiв Іван. Помутнiло в очах вiд оскаженiння, вiн мiг би тепер убити Василя. Але серед хати стояв батько, звiсивши голову, i мати – з закляклими в розпуцi руками, мов живий пам’ятник одвiчному материнському стражданню.

Пiшов. А коли проходив через Дiдицьке, зупинився. На порозi Пантеловоi хати стояла та, яку кохав. На призьбi повзала дитина, плакала, але мати не звертала на неi уваги, дивилася на Івана.

– Куди ви?…

Вiн пiдiйшов до тину, переступив перелаз i, не думаючи про те, що може побачити Семен, обняв ii по-парубоцьки однiею рукою, поцiлував у щоку.

– Щасти тобi тут, Оленко…

– Хай вам Бог помагае, Іване. За все добро… За мене.

На трактi догнала Івана Ганна Сторожучка.

– Так легко все, так просто, як дитинi цяцьку показати… Куди iдеш, голово сiльради, начальнику? За себе боiшся? А ми як? Погрались дiточки в свободу i досить iм? Пити разом, а розплачуватися окремо, Іване?

– Ой, Ганко, Ганко… Скiльки такого цвiту, як ти, змарнуеться. Прости, Ганнусько… Перед тобою, як перед народом, благаю прощення.