Жарінь. Зупинись, подорожній!

Нiчого не мiг прочитати Опришко на непроникливому обличчi свого бригадира, як i не знав, що вечорами виходить Пушкар у поле, пробуе на зуб воскове зерно, гладить молодi листочки на вербових прутиках на межi – iх повтикав крадькома ще ранньою весною, – а тодi в його горлi клекоче злобний смiх, i вiн здiймае вгору кулаки: «Чекай, жеброто… Прутик деревцем стане. Два ряди головатих верб, мов жовнiри на вартi. Вiшати вас буду на тих вербах! Щоб i внуки сотому заказували переступати межу!»

Іван поiхав до Коломиi, а повернувшись, зайшов прямо до Опришка.

Є вже наказ евакуювати установи, вiдступ тривае. Треба збиратися в дорогу.

– Втiкати?! – скрикнув Андрiй. Вiн дотепер сидiв згорблений за столом i нiби й не слухав Івана. – Вiд кого? Вiд своiх людей я, Опришко, втiкати буду?

– Не втiкати, а вiдступати. Кутузов теж вiдступав колись.

– Кутузов… Царська армiя, генерали, запроданцi! А ми, ми?

– Ви завжди були заслiпленi, Андрiю. Тому не можете нiчого бачити далi свого носа. І через те вам до панiки близько.

А iстерикiв i панiкерiв розстрiлюють у военний час. Зрозумiло?

Опришко охолов. Важко сперся лiктями на стiл i прошелестiв зшерхлими губами:

– Не буду вiдступати. Армiя – iнша справа. Є рiзнi маневри, вiдступи й наступи. А я тут залишусь. Думай як хочеш. – Пiдвiв очi, вони налились уперше свiтлом. – Лiси у нас, Іване, глибокi, слава Богу. Опришкувати буду! Жодного нiмака в село не пущу. – Вiн прояснiв злою циганською посмiшкою i колючим поглядом штрикнув Івана, мов двома розчепiреними пальцями межи очi.

– Сина вiзьму, Павла Циганчука, тебе, партизанку створимо, гiмназистику переляканий!

– Менi в райкомi наказали бути завтра в Коломиi, – спокiйно вiдповiв Іван. – І раджу вам також iти зi мною. Пiдпiлля буде. Але для цього згуртуватись треба. А поодинцi переб’ють. І вас… Тут-таки, в Загайпiллi.

– Дiдька лисого! А втiм… Роби як знаеш. Тiльки я не пiду нiкуди.

Іван обняв Опришка i пiшов прощатися з рiдними.

Якимиха впала на колiна перед сином i благала не йти, люди ж своi, заступляться.

Чи то ж одна влада тут була, i не вбивали таки нiкого. А вiн, Іванко, що злого кому зробив?

Іван пiдвiв матiр, цiлував ii висохлi щоки.

– Я повернуся, мамо. Не вiк же тут будуть нiмцi.

– О, аж тепер нi, аж тепер за тобою слiд рутою заросте, на твоему похоронi плачу нинi, синку!..

Яким стояв посеред хати, i здавалося, не рушиться вiн, камiнний, з мiсця, так i вийде син за отчий порiг i не вiзьме на важку дорогу батькiвського благословення.