Жарінь. Зупинись, подорожній!

Шинкарук, нiмий i безвладний, сидiв у крiслi i не мiг тепер пригадати обличчя своеi первiсточки, тiльки виразно вiдчув, як крiзь райдугу рокiв простяглися до нього нiжнi, теплi дитячi руки, обняли за шию, а вiддутi рожевi губки прошептали: «Добранiч, татусю».

Глухий стогiн вирвався з грудей i захлинувся в здавлених сльозах. Шинкарук схопився з крiсла.

– Куди, куди менi звернутися? О Господи!..

– Пане добрий, – ламала руки Слiвiнська. – До кого звертатися? Таж то басурмени, азiяти, якi не тiльки людей – Бога топчуть!

– Що ви говорите? Люди ж вони…

– Людиська! Ви краще iдьте додому, поки не пiзно.

Хто знае, що там дiеться? Щиро вам раджу, бо я для своiх людей…

«Так! – стрепенувся Шинкарук. – Так. «Одного поля ягоди». І щоб не залишити нi однiеi, Вiру тут взяли, сiм’ю, напевно, вивезли, а вiн залишився один. Один!»

Кинувся до дверей, вибiг у коридор. Слiвiнська втримала його за руку.

– Пане Шинкарук… Хоч то влада мае змiнитися, але ви заплатiть менi ще таки карбованцями.

Шинкарук витяг з кишенi кiлька папiрцiв i, не дивлячись на грушувате обличчя Слiвiнськоi, побiг сходами вниз.

…Розмовляв з людьми, кожний день приносив усе свiжi новини: нiмцiв вiдтиснули, нiмцi йдуть i палять села, червонi вiйська вже за Збручем.

Якось байдуже було до всього. Ба нi, не байдуже. В проблисках тверезого мислення вiн розумiв, що в своему горi став егоiстом, що все на цьому свiтi вимiрюе лише благополуччям своеi сiм’i.

«Думаете, як Пушкар, тiльки про себе». Так казав Опришко, i вiн мав рацiю. Шинкарук картав себе, називав негiдником i все-таки вище свого горя стати не мiг. Цi тверезi думки були наче не його власнi, а нав’язанi звiдкись зовнi, як ота стара австрiйська пiсенька, що зовсiм недоречно вривалася в свiдомiсть i глузувала його батькiвського горя:

Гонвед-банда i музика!

Чого ж тобi, брате, ще?

«Геть, геть! Що менi до всього свiту, в мене ж дочки нема, мене скривдили, знищили, то хай будуть вони проклятi!»

«Але ж, крiм тебе, живе великий свiт, океан людських доль! І твоя печаль чи радiсть – це лише крапля, а не змiст людського життя.

Треба стати вище й глянути: може, твое горе не збiгаеться з людським? Яке ти маеш право проклинати те, чого не проклинае народ? А коли б у тебе була зараз сила виклясти для себе одного щастя – ти став би злочинцем.