Жарінь. Зупинись, подорожній!

Адже чекаеш окупантiв! Собi – мiзерне добро, а лихо мiльйонам? Стань вище, як ти смiеш оцiнювати життя людей своiм горем?»

«Дитини в мене немае… Ви розумiете? Вiрочки моеi… О Господи, та невже це правда?»

Третю добу йде Шинкарук пiшки. Обличчя заросле, очi спаленi спекою i слiзьми. Одяг просяк пилюкою, волосся злиплося у ковтуни, а сам вiн подiбний до жебрака.

Остання подорожня нiч застала його недалеко вiд Коломиi. До Шинкарука довго приглядалася господиня, переморгнулася з чоловiком.

– Не бiйтеся, грошi в мене е…

– Та ми не про грошi, – знизав плечима господар.

– Я не з далеких. Загайпiлля, може, чули?

Йому дали вечеряти, постелили на лавицi бiля вiкна. Прокинувся, коли сонце вже добре пiдбилося. З пасовиська втекла вiд гедзiв корова i мукнула пiд вiкном, наставляючи до хати морду. Знайомий запах коров’ячого дихання обдав Шинкарука i до болю вiдчутно нагадав йому про рiдний кут. Сьогоднi буде вдома. Але як там, що?

Вiн одягся, подав господаревi червiнця.

Зрозумiв: уже нема тут радянськоi влади; забулося власне горе, тривожно запитав:

– Нiмцi вже тут?

– Нiкого ще не бачив. Кажуть, Украiну проголосили.

– Украiну?! Хто? Яку?

– Кажуть, якийсь Бандера.

Шинкарук замружив очi, продумував почуту новину. «Украiна… Як це? А де вiйсько, державний апарат? З неба впали? І Бандера… Що за один? Це якась фiкцiя… Хоч, може…»

– А що люди на це? – спитав обережно.

– Люди – не знаю… А я… Пам’ятаю трохи Австрiю, хлопчиком був. Перебiдив Польщу… На Радянськiй Украiнi не набив оскоми. Жив добре. А на цю подивлюся… Хоч i ii ми вже бачили. Ще у вiсiмнадцятому вона також iшла поперед нiмцiв чи то за ними. То була гонорова Украiна, панська, як Польща… Подивимось…

– Хто знае, чи на цю Украiну будемо дивитися…

– А що буде?

Шинкарук не вiдповiв. Вiдчув, як його власне горе поступилося перед маревом страшного лихолiття.

У Коломиi прочитав вiдозву. Вiд iменi проводу Органiзацii украiнських нацiоналiстiв i ii вождя Степана Бандери проголошував самостiйну Украiну прем’ер-мiнiстр Ярослав Стецько. На ратушi лопотiв жовто-блакитний прапор.

«Виходить, нiмецькоi влади не буде, – зiтхнув полегшено. – Украiнська влада… Але як же це так? Хто ii дав Стецьковi й Бандерi? Адже нiмцi…»

Поринувши у суперечливi думки, повертався додому. Назустрiч йому вибiг Богдан.