Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Тато вернувся!

«Слава Богу! Не встигли…» – прошепотiв Шинкарук i припав головою до синового плеча.

V

Чому так довго не можна розплющити очей? Цiла вiчнiсть проходить над Вiрою, а iй несила глянути, що робиться довкола. Перед очима пересуваються якiсь картини, немов коралi-вервечки в пучках набожноi бабусi. Та нарештi свiтло вузькою смужкою прорiзуе мертво склепленi повiки. Стеля… Домашня, бiла, i мухи зрiдка мандрують вниз спинками, не боячись упасти. По боках – мальовничi стiни (нi, це не в мами), i запах постелi чужий… А-а!

– Панi Слiвiнська!

Гостра копичка кiс тiнню вiдбилася на стiнi, зажурене обличчя нахилилося над нею.

Голубi очi серед вiночка зморщок, нiби озерця мiж сухими берегами, заблищали втiхою.

– Я не Слiвiнська, я Марина… Але ти засни, засни…

Вiра слухняно стуляе повiки. Їй не хочеться чи сили нема думати над тим, чому вона потрапила до незнайомих людей, чому не може ворухнути нi рукою, нi ногою. День зараз чи нiч? Вдома вона чи на своiй квартирi в господинi Слiвiнськоi? Не цiкавить ii i те, хто ця жiнка, яка назвала себе Мариною.

А може, таки вдома? Травневий ранок, набухлi росинки на осицi… «Я люблю тебе, Вiрочко…» – «І я тебе, Мироне. Ти вiзьмеш мене з собою, бо я найкраща з квiтiв…» – «Ви мотлох, панi!» – «А чому, чому така сумна мелодiя?» – «Сумним акордом скiнчився день… Скiнчився день?…»

Коралики безконечно довгого разка пересуваються в пам’ятi, плутаються, губляться. Вiра силкуеться ще раз розклепити повiки, але вони олов’янi й печуть, як перед добрим сном.

Заснула. А коли прокинулася, за вiкном варився день, розпарене повiтря вливалося духотою в маленьку кiмнату й заносило багатоголосий гамiр з вулицi, а серед гамору рiзко вирiзнявся ритмiчний тупiт сотень чобiт i уривки якоiсь рубаноi пiснi з уiдливим, одноманiтним рефреном.

Не могла зрозумiти, що трапилося. Чужий дiм, чужа пiсня на вулицi, i нiкого немае в кiмнатi. Рвучко пiдвелася, та гострий бiль у правому боцi шпигонув аж до серця.

Запаморочилася голова, нудка млiсть пройшла по тiлу, i спина приросла до матраца. Боязко повела рукою по тiлу – товстий шар бинтiв туго опоясав ii попiд груди. Намацала пальцями зашкарублий круг – засохла кров?

Ага… Була недiля…

Здригалися будинки вiд гуркоту бронемашини, з-пiд колiс гармат злякано виривалися клубки куряви й стелилися тривожним маревом над промисловими кварталами, кричали сирени фабрик, i кричали люди на вулицi.