Жарінь. Зупинись, подорожній!

Драбина перевернулася, тепер, ади, я при владi. – Пушкар показав на пов’язку на рукавi. – Молитви нашi Бог почув. Ну, чого так дивишся i жуеш губи, чого бiльмами очi заходять? Де синок твiй?

Пушкар впритул пiдiйшов до Андрiя i дихнув йому в обличчя горiлчаним перегаром.

– Де Пилип, питаю?

Опришко з усiеi сили копнув ногою Пушкаря в живiт. Той гикнув i гепнувся на долiвку.

На Андрiя посипалися удари. На свiтанку повели його в сiльраду. Щоб бiльше завдати ганьби й приниження, Михасюк шарпав ззаду за воловод i пiдганяв кием, подряпаним вiд скла пiсля нiчноi роботи.

Андрiй не знав, що з ним зроблять: уб’ють самi чи вiддадуть гiтлерiвцям. Було байдуже: все одно – смерть. Та не про смерть вiн зараз думав – про Пилипа й Павла Циганчука. Чи вдасться iм перебратися через камеральний лiс у гори i в Рiчцi зв’язатися з комунiстами? Кляв себе тепер за те, що не вчора, а сьогоднi вранцi вирiшив пiти слiдом за хлопцями через Зiбранiвку й Хiмчин i захопити з собою в карпатськi нетрi друзiв.

Пропало… Адже ж хлопцi нiчого не зроблять без нього…

Розпечений до бiлого казан викотився з-пiд землi, загорiлися дерева, зайнялися стрiхи на хатах, спалахнули факелами тополi при дорогах. Андрiй глибоко вдихнув ранiшнього повiтря, широко розкрив запухлi вiд побоiв очi, голосно зiтхнув. І не за себе, – за ту надiю, яку ось тепер враз утратив; розпучливий жаль скрутив вужiвкою серце.

«Кому оцi свiтанки яснiтимуть? Хто iх сопiлкою зустрiне, чия пiсня землю на сон заколише?»

Вiн згадав усе свое життя вiд початку i не пожалiв, що так жив; лише банно було, що не йшла з ним поруч та, яку завжди, до старостi кохав… І вiдчув тепер Опришко виразно, як нiколи, – бо й нiколи було, – як по-парубоцькому молодо любить вiн Марiю Ковбанючку, Іванову маму, перше й останне свое кохання.

«Ой, Марiе, Марiе, як марно пiшло все на цьому свiтi… Затоптали нашу землю при битому шляху, та й нас з тобою розтолочили».

Вiн так бажав тепер ii побачити – сиву, струджену й похилу, з тими темно-синiми очима, якi не зблякли вiд працi й лiт.

Мабуть, чула Марiя серцем Андрiеву мову, мабуть, його думки застукали в ii шибку на свiтаннi, бо вийшла на дорогу до царини i вдивилась у тремтливий серпанок над полями за трактом. Вчула тупiт, людей побачила, пiдбiгла, зупинилася, i руки, пiднятi вгору, зiв’яли.

– Куди це ви його ведете, люди? – скрикнула.

– До Пацикова кози кувати! – вiдповiв Михасюк.