Жарінь. Зупинись, подорожній!

На початку липня – над мiстом догулювала тополина заметiль – дiвчина вже могла стояти бiля вiкна й дивитися-дивуватись, звiдки береться оте лапате, пухке снiговиння серед лiта, вiд якого небо хмариться i наче холоднiе, сивiють голови кленiв i людей.

А в грудях болiла рана. Лiкар, Казiв знайомий, вийняв з-помiж ребер осколок ще тодi, коли Вiра лежала непритомна. Тепер вона часто брала на долоню важкий шматок сталi, схожий на жилакувату дубову трiску, що вилетiла з-пiд сокири дроворуба, дивилась, i самiй було чудно, що може бачити зблизька i мацати пальцями смерть.

Не ту смерть з косою, що уявлялася в дитинствi, не ту, що мучить агонiею знесилене тiло, коли людинi настае час умирати, а неприродну, жорстоку смерть вiд залiза.

З цього шматка можна було б зробити цвях i ним прибити нову вiконну раму в новiй хатi, штолю для коня на зимову ожеледь, пучок голок, якими дiвчина вишила б скатертину на святковий стiл або весiльну сорочку коханому…

Смерть вiд залiза. Вiра пережила ii, вiдчула, переболiла, збагнула, але не злякалася.

Ловила себе на думцi, зовсiм недавно чужiй i незрозумiлiй: скiльки куль можна вiдлити з цього осколка, скiльки смертей можна знищити у вiдплату за одну?

На вулицi серед тополиноi заметiлi снувала смерть. Вона свавiльно реготала, гаркала на людей, вистукувала чобiтьми, розмовляла чужою мовою, вигравала маршi на губних гармошках.

Вiра, колись така байдужа до того, що робиться на свiтi, тепер вiдчувала, як народжуються в глибокiй схованцi ii душi, ворушаться, печуть ненависть i зло.

«Чого iм тут треба? Чим ми завинили, що вони прийшли нас вбивати i палити?»

Вiрi хотiлося жбурнути цим шматком сталi в обличчя рудому солдатовi, що недбало розвалився на парканцi, димить цигаркою i спльовуе, топче те саме мiсце, де колись стояла вона, обiйнята першим коханням, мов полум’ям. Тодi на землi цвiли пiвонii – тепер зiв’ялi й розтоптанi, тодi яснiло небо – нинi його заволокла юга.

У грудях болить. Що там болить? Слiд вiд осколка, безсила лють, вiд якоi хочеться по-дитячому гризти кулаки, чи, може, слiд вiд туги за коханим? Якою наiвною була вона, коли думала, що вiд кохання болить лише серце.

А тополиний пух чiпляеться за волосся дiтей, жiнок, i зловiсним та страшним здаеться оте сивiння свiту. Ось поспiшае якась молода жiнка, незграбно заносячи повним животом.