Жарінь. Зупинись, подорожній!

У неi побiлiло волосся, страшно дивитися на ii голову, хоч на нiй тiльки пух. Бiжить просто через дорогу до Казьового будинку, рвучко вiдчиняе хвiртку.

Та це ж Юля!

Увiйшла. Темнi пiдкови пiд темними очима, знесилено опущенi плечi, вiдчай болiсно стулив губи. Стоiть перед нею Казьо з нiмим запитанням у поглядi, i Вiра склала долонi на грудях.

– Батька забрали вночi… Гестапо… – прошепотiла, рукою провела по чолу, по волоссю.

Не злетiв тополиний пух. Немов свiжа паморозь обсипала пасма волосся i прилипла до нього навiчно.

Довго мовчали, наче вшановували пам’ять. Всi зрозумiли: не повернеться бiльше професор Мохнацький, закiнчилась його дорога. Полум’я смолоскипа, яке завжди пiднiмалося вгору, скiльки його не нахиляли донизу, погасло.

Ця вiстка була останньою краплею, що переповнила чашу тривожних сподiвань, побоювань i очiкуваного горя. Всi стали враз самотнiми, мов птахи, яким зруйнували гнiздо. Вiстка була неймовiрно страшною. Надто несподiвано вiдiйшов той, хто непомiтно, але мiцно увiйшов у життя близьких йому людей i мимоволi став володарем iхнiх дум i помислiв.

На якусь мить життя здалося безнадiйно пропащим, i Вiра також втратила останню крихту надii на свое щастя. Все загине. Всi загинуть. Кого пощадять, коли Мохнацького, вченого з свiтовим iм’ям, не пощадили?

Рана, в якiй загнiздився бiль вiд осколка, ненавистi й розлуки, запекла, i кров просочилася крiзь бинти i плаття.

– Кiнець… Поiзд пiшов пiд укiс…

Казьо нiби прокинувся вiд отупiння. Вiн уклав хвору Вiру в лiжко i, розпрямляючись, вiдчув, як важчають його руки, виростае мiзерне тiло, а дике обурення робить його велетнем, силачем.

– Поiзд пiде пiд укiс! – промовив вiн. – Тiльки не наш. Не наш, пане дзею!

Юля мовчала. Вона залишила ще вночi у своiй хатi всi сльози й вiдчай. А зараз тiльки виразнiше заяснiли пасма волосся, наче вони вмiли наливатися тим горем, яке вже не могло вилитися зi слiзьми.

Мирон Сарабай повернувся з Тернопiльщини до Львова. Вони з Антоном перебували весь цей час у селi недалеко вiд Пiдволочиська у матерi Стаха Кручковського – колишнього товариша по пiдпiллю.

Першi тижнi впертих намагань створити хоч невеликий пiдпiльний осередок пройшли марно. Серед сiльськоi молодi, задурманеноi полiтичними гаслами, заляканоi куркульськими розправами, важко було знайти людей, якi схотiли б чи зважилися iти в пiдпiлля.

– Нi, нi… Почекаемо, най ся розвиднить, – нiяково вiдмовлялися.

Кручковський мав надiю на робiтничий Львiв.