Жарінь. Зупинись, подорожній!

Не впiзнаете?

Полуда страху повiльно спливала з зiниць матерi.

– Сарабай?… A-а, Мирон… Пам’ятаю, пам’ятаю. А вам нiчого не кажуть нiмцi? – спитала i знову насторожилася.

– Я не живу у Львовi. Менi треба бачити Марiю. Де вона?

Берта мовчала. Вагання переливалося тiнями в зляканих очах, пiдiйшла ближче i сказала пошепки:

– Вона ховаеться. Комунiстiв арештовують. Та й не тiльки комунiстiв. Ви, напевне, знаете про вчених… А вони ж не евреi. Нам у сто разiв гiрше. Як уже Мохнацького, таж то така фiгура…

– Що – Мохнацького?!

– Забрали.

А ви хiба нiчого не чули?

Сарабай витер краплi холодного поту з чола. Цього вiн не чекав. Навiть не припускав у думцi чогось подiбного. Сьогоднi мав зайти до Казя, дати йому завдання, побачити Вiру… А професоровi i Юлi привiт передати вiд Антона. Забрали Мохнацького… Перед очима майнув образ професора, а поруч рiзьбленим силуетом – спотворене розпачем обличчя Юлi.

– За що ж його? – вирвався стогiн.

– Не знаю, – похитала головою Берта. – Нiчого не знаю. Ми, евреi, чекаемо, коли утворять гетто.

Кажуть, незабаром. Там, може, спокiйнiше буде, там i Марiю не знайдуть.

– Що ви говорите? – Мирон глянув на Берту, мов на божевiльну. – Євреi чекають на гетто? Як ви можете таке…

– А що iнше, що iнше? – В безнадiйному сумi Берта опустила на подолок вузлуватi руки. – Кажуть, буде утворена еврейська громада з юденратом, з своею полiцiею. Там буде легше. А зараз на вулицю не можна вийти. Б’ють, штовхають, на тротуар ногою не ступиш, на всiх магазинах, трамваях – «юден ферботен!» З центральних кварталiв повикидали людей на вулицю – йди куди хочеш.

А там хоч притулок буде.

Сарабаевi важко було повiрити, що вiн чуе цi слова з уст еврейки. Та невже вони не уявляють, що таке гетто?

– І Марiя так думае?

– І Марiя… Вона лише в пророцтва не вiрить. Та й добре, що не вiрить… Бо ми, старi евреi, знаемо… Ой, знаемо! Кров Назарея на голови юудеiв. Так буде. Сповниться проклiн вашого пророка. Так буде… Але кожний день життя дорогий. Я тiльки прошу Бога, щоб послав менi смерть ранiше вiд Марii.

Цим i живу. А загинути всiм… усiм… Так каже рабин, так кажуть усi старi евреi.

– Не треба так… – мовив Мирон. – Люди виннi, вони й розплатяться за злочини. І люди переможуть лихолiття. Тiльки не покорою i смиренням. Не треба пiддаватися почуттям приреченостi. Боротися треба всiм, i евреям теж. Я хочу побачити Марiю.

Берта якийсь час мовчки похитувала головою, i Мирон бачив, як ii очi наливаються докором i ненавистю.