Жарінь. Зупинись, подорожній!

Але пiдвестись на ноги Вiра не змогла.

До кiмнати увiйшов Казьо. Глянув на Мирона так, нiби вчора його бачив.

– Сервус, Мирку. Пiти по Юлю?

– Іди.

Сарабай стояв бiля вiкна i в напруженнi чекав, коли вiдчиняться дверi й увiйде Юля – розбита горем, зламана нещастям жiнка, яку треба розраджувати.

Увiйшла. Посмiхнулася i поглядом попросила не висловлювати спiвчувань. Мирон пригорнув ii, провiв долонею по волоссю, затримав у пальцях бiле пасемко.

Юля запитала про Антона. Хай не приiздить i про неi не журиться.

Казьо не дасть пропасти, е знайомий лiкар… Та це ще й не скоро. Пiзньоi осенi… Чи не чув Мирон чого-небудь про долю арештованих? Юля ходила в гестапо, вiдповiли, що нiчого не знають, нiяких арештiв не було. Не чув. І не треба розпитувати. Їх уже немае…

Мирон не потiшав Юлю. Все на свiтi стало голим у своiй жорстокостi й нещадностi. Вiдiйшли з побуту дипломатичнi вуалi i добрий тон. Зникла фальш недомовленостi й спiвчуття. На карту поставленi життя i смерть. І люди зараз мислять лише цими категорiями.

Не вибачаючись перед жiнками, Мирон i Казьо зайшли в майстерню i там про щось недовго розмовляли.

Потiм Казьо провiв Юлю додому. Прощаючись з Мироном, вона сказала:

– Перекажи Антоновi, що я почуваю себе добре. А про це, – показала на волосся, – не згадуй. Я не винна. А втiм… мабуть, воно мене якось зцiлило. Моi жiночi слабостi минули. Менi тiльки шкода, що невчасно ми обзавелись сiм’ею. Пiшла б з вами. І скажи йому, щоб берiг себе. В мене залишився тiльки вiн.

І дитина. Колись була бiльша сiм’я. Тепер я лише жiнка… – додала сумно.

Юля й Казьо вийшли. Вiра покликала Мирона. Вiн бачив, що дiвчина хоче йому щось сказати i бентежиться, не може зважитися.

– Кажи, Вiрочко.

– Мироне… Ти незабаром пiдеш. Вибач, що перейшла на «ти». Менi важко iнакше. Я хочу, щоб ти вислухав… Це дуже важливо для мене, для всього мого життя.

Побляклi вiд недуги свiтло-зеленi очi потемнiли вiд затаеного хвилювання, блiде, змарнiле обличчя налилося бентежною свiжiстю.

– Я… я люблю тебе, Мироне. Люблю так мiцно, що без вагання пiду за тобою i роздiлю все, що зустрiнеться нам на дорозi… Нi-нi, це не завченi слова гiмназистки. Коли б були iншi, я сказала б по-своему. Так, як нiхто ще не казав. Але немае iнших слiв… Мироне, моя любов не може тебе зв’язувати. Я знаю… ти кохаеш Юлю, i вона варта…

Мирон стиснув долонями щоки дiвчини.

– Не треба бiльше. Я також люблю тебе. Сильнiше вiд смертi, яка благословила нашу любов.