Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Схаменися, ти ж Марiя Шварц, Чорна Манька, бойовий наш товариш! Що сталося з тобою?

– Моя нацiя гине. І я буду разом з нею…

– Тож знай, – Сарабай вiдступив до порога, – за вашi страждання i смерть колись вам спiвчуватимуть. Та похвали не буде нiколи. Прощавай.

Мирон вийшов з кiмнати. Марiя вибiгла за ним. Спинила, обняла, i голова ii забилась у нього на грудях.

– Простiть менi всi… О, ради Бога простiть!

Скрадаючись задвiрками, Мирон наблизився до Казьового будинку. Пробила саме полiцейська година.

Вiн тихенько натиснув на клямку – дверi не зачиненi – й увiйшов до кiмнати. Тихо. В хатнiх сутiнках розгледiв бiлу подушку i на нiй милу голiвку.

Вiрочка… Затамувавши подих, хвилину прислухався до рiвномiрного дихання дiвчини i до биття свого серця. А воно враз усе забуло: професора, Юлине горе, Антона, Дзядека… Нiчого ж на свiтi не сталося. Це вiн повернувся з роботи додому, трохи запiзнившись. Молода дружина не дочекалася чоловiка, схилилася в лiжку над дитиною i заснула. Мироновi не хочеться ii будити – лише тихесенько пiдiйде, схилиться i поцiлуе кохану в чоло.

Вiрочка… Спить, по-дитячому пiдклавши пiд щоки долонi. Мирон милуеться ii блiдим личком, а самому дивно: коли це все трапилося? Звiдки взялася ця чудна дiвчина, яка зумiла своiм коханням, вiдвертим, наiвним i чистим, як поцiлунок дитини, перемогти його безнадiйну любов до iншоi? Коли ж це трапилося? Тодi, як вона стояла бiля парканця, втiкши з банкету? Коли вiн нiс ii безвладне тiло i знав, що дiвчина помре? Нi… Тодi був лише жаль, а не кохання.

Аж розплющила Вiра очi, озернi плеса, i зрозумiв Мирон, що врятував ii життя не тiльки для неi…

Рiвномiрне Вiрине дихання притихло перед пробудженням. Мирон кинувся до лiжка. Нагнувся, послухав. Дихае. Але згадка про те, що вона могла загинути, що взагалi ii може не стати серед цiеi розшалiлоi завiрюхи, злякала Мирона. Легко торкнувся пальцями волосся, просив прокинутися.

Якийсь час соннi Вiринi очi дивилися на нього й не впiзнавали. Потiм прояснiли, блиснули радiстю, Вiра схопилася, забувши про бiль у грудях.

– Мироне, ви? Прийшов-таки…

Сарабай узяв ii за плечi, примусив лягти.

– Лежи спокiйно. Ну… от ми й побачились. Не в недiлю i не бiля парканця…

– А я вже не вiрила…

– Як твое здоров’я?

– Було зовсiм добре. Але пiсля того нещастя з професором знову злягла. Сьогоднi краще… До Юлi заходили?

– Зараз пошлю Казя. Вiн удома?

– Мабуть, у майстернi… Мироне… Вiдвернiться, я одягнуся.