Жарінь. Зупинись, подорожній!

Ти також не кричиш на мiтингах «Хай живе!» мов навiжена. Твiй тато трохи, але вiн… мусить.

Вiра дивилася пiд ноги, задумана.

– Тата нiхто не силуе. А про комсомол я трохи знаю з школи. Нiчого поганого в ньому не бачила. Концерти органiзовували, вечори цiкавi. Деякi, правда, надто любили виголошувати промови. Отак, наче вiршик напам’ять. Може, тому я… – говорила Вiра, нiби виправдувалася. – Але ти розкажи докладнiше про Кривду. Я ж чула тiльки п’яте через десяте.

Василь скупо розповiв, що сам знав. Якби не Іван, то Оленка й донинi не зустрiлася би з своiм братом.

Іван сидiв у Березi з одним львiвським. Дивне таке прiзвище в нього – Сарабай. Вiн же й розповiдав Івановi багато про Антона та про Оленку. Знав iх.

– Але то цiкава була придабашка! – пожвавився Василь. – Вiд Івана чув. Кривда й Сарабай ще до арешту належали до одноi органiзацii у Львовi. Великими друзями були. Але дружба – то одна справа, а любов – iнше. Сарабай страшенно закохався в Антонову наречену, Юлю. Тепер вона за Кривдою, поженилися, значить.

То як Юлю посадили в тюрму, нiхто не смiв пiти ii провiдати, навiть Антiн, бо такий наказ був: щоб самому не потрапити за грати. А Сарабай, видно, найдужче любив ii. Все пiдбурював своiх, намовляв, щоб влаштувати Юлi втечу, а коли нiхто не погодився, вiн сам пiшов, назвав себе iнакше…

– Пiшов у тюрму? – дивувалась i захоплювалася Вiра. – І що?

– Полiцаi сказали йому почекати, а тим часом самi переглянули фотографii та й ланцюжки на руки i – в Березу Картузьку.

Бо давно за ним шукали.

– І вiн так i не побачив ii? – тихо скрикнула Вiра, забула про Василя i про Кривду, а в уявi малювався смiливий юнак, який нiчого не боiться, коли кохае. – Юля знала, що вiн приходив? – спитала перегодом.

– Потiм дiзналася.

– І вийшла замiж за Кривду?

– Я ж уже казав…

– Недобра вона… Я…

Вiра замовкла, потайки глянула на мiдянисте обличчя парубка i зупинилася. Василь знiтився вiд ii настороженого погляду.

– А ти, Василю… Якби так дуже-дуже кохав… Зробив би так?

Вiн знизав плечима, нiби почув таке, на що й вiдповiдати не варто.

– Смiшна. То де ж таке можна робити? Думати треба. Здорову голову пiд Євангелiе… Вiн же знав, що може попасти й загинути i не побачити ii бiльше нiколи.

– А все-таки пiшов… – мрiйно прошепотiла Вiра i в той вечiр бiльше не сказала про це нi слова.

Бiля Пушкаревого перелазу зупинились. Вiра мовчки колупала пальцем зiв’ялу кору на буковому вориннi.