Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Ти наче загнiвалася чогось… – Василь узяв ii за плечi, притягнув до себе.

– Нi, я думаю, як тобi виправдатись перед батьком. Адже стiльки часу змарнував. Скажи, що ходив шукати граба на нову розвору. І завжди, що б не робив, подумай, чи будеш мати з того хлiб. Навiть коли йдеш до дiвчини. Бо нащо даром пхати голову пiд Євангелiе?

Вiра звiльнилася вiд його рук, перестрибнула перелаз i сховалася за високостеблою кукурудзою на Пушкаревому городi.

Вiдтодi вона уникала зустрiчi з Василем. А вiн не давав iй проходу i все допитувався, чому так перемiнилась, за що загнiвалася.

Не здогадувався, напевно, й тепер, що якби не та розмова, то, може б, Вiра не втiкала нинi вiд його обiймiв росяним лугом на тракт.

Не стало дружби з Василем, а може, й не було ii; прийшла до Вiри в гостi прикра самотнiсть. З шкiльними товаришами розминулася, не мала тепер навiть знайомих. Не знайшла ще друзiв i в унiверситетi. Може, тому все частiше згадувала того закоханого смiливця, мрiяла зустрiти його. Цi марення були такi наiвнi й нерозумнi, як вiра в сни або ворожiння на ромашках; знала, що ii мрii нездiйсненнi, як дитяче бажання стати незримим.

Але позбутися iх уже не могла. І не хотiла.

Снувалися вони й тепер срiбно-бiлими нитками за вiкном поiзда на приколiйних насипах, ткалися з ромашок у весiльний рантух.

– Добрий день, паннунцю! – хтось привiтався з проходу.

Вiра повернула од вiкна голову. Кульгавий Клим Запоточний заглядав у купе, кланявся i тер долонею потилицю.

– Я вже зумисне стою тут небезмай десять хвилин i собi мiркую, над чим то наша Вiрочка так задумалася, що нiц-нiчого не бачить.

А Пушкар як залiзав на горiшню поличку, то-м гадав, що на голову тобi наступить, i ти не чула. Послухай, як хропе. Вiдколи став колгоспником, спить, мов ховрах, i нi хвилини не даруе. Надолужуе тi ночi, коли багатство не давало спати.

Вiра запросила Клима сiсти.

– Я б сiв, небого, але розмовляти сидячи не вмiю, а мовчати також не годен, бо тодi слина в ротi кисне… Гм… А ти маеш над чим думати.

Нiверситети! Чув-ем… Дуже високо вчишся. Але, як то кажуть, наука не йде в лiс. По собi знаю, в лiкнеп ходив. Ади, закiнчиш школу та й зможеш ким хочеш стати: професоркою чи хоч би начальником у нашому клубi, бо нема розумного; що я там годен зробити? Або, лиш не спротився на мене, до трахтора можеш пiти навiть. Що гадаеш? Я дивився на ту машину – великоi науки до неi треба! Той чоловiк, який на нiй сидить, завжди хвалиться, що вiн тракторист першоi кляси.