Жарінь. Зупинись, подорожній!

А одного разу як задиркало, то вiн – перша кляса – пiвдня пiд трахтором горiлиць лежав. То варiвка робота, не гадай собi. Я сам, казати, не дурний, бо, як-не-як, у твого тата добре пiдучився, але нiц-нiчого не мiг зрозумiти коло тих колiщат та всiлякоi машинерii.

Вiра посмiхнулася, i це додало Климовi охоти до балачки.

– Я, ади, iду собi при державному святi до Коломиi. На людей хочу подивитися, послухати… Скiльки того розуму ходить по людях, якби так з кожного та собi по капiнцi! Багато е рiзних мiст на свiтi, а ти, Климе, знаеш тiльки Дiдицьке та й раз на тиждень у загайпiльському клубi граеш зi своею оркестрою… Правда, читальня у нас на мiську моду.

Що, нi? Най здоров буде Якубський i не закоцябне там, у Сибiру, – до-о-броi черепицi настарав для громади. І читальню маемо з його ласки, i поле повернулося до хлопiв. Тож колгосп е… ну… i з колгоспу трiшки…

Клим нiяково почухав потилицю i замовк. Всi ж бо знали, що малi були заробiтки в колгоспникiв за перший рiк спiльноi працi. І врожай поганенький, i обробити всього не могли як слiд – людей мало.

– То правда, минулоi осенi туго зароблялося, – почав уже iншим тоном Клим. – Я сам принiс додому якраз стiльки, що на Новий рiк засiвати сусiдiв… Але в цьому роцi, як видно, бiльше збiжжя вродить. І машини прислали. Менi, сказати правду, багато не треба. Аби лиш Явдосi пельку заткнути, бо щодня iсть мене – намовляе, щоб одноосiбником знову ставав…

На горiшнiй поличцi засовався Микола Пушкар. Вiн справдi задрiмав, та сон пропав, як тiльки Запоточний почав теревенити в купе.

Пiдвiвся, звiсив ноги з полички.

– A-а, ви вже встали, куме? То злiзайте, лиш дивiться, аби-сте менi на язик не наступили… Кажете, Миколо, молотарку iдете торгувати? Опришко послав? От басурмен! Сам собi святкуе, а людей мучить, – кидае Клим гачок, вiн не пропустить нагоди, щоб не вщипнути Пушкаря.

– Не торгувати, а документ везу в той емтеес. Наглив Опришко. Знайди, каже, директора дома, бо час летить, жито колоситься, а договору на молотарку ще не склали.

– Треба, треба. – Худе, глинуватого кольору Климове обличчя стае серйозним. – Все в господарцi потрiбне. Навiть якби щось змiнилося, молотарка, гадаю, не зашкодить.

Одутлi щоки Пушкаря налилися злою червiнню.

– Ти не пробуй в кума розуму, Климе, – протягнув, – бо я ще можу показати тобi дорогу до Паньковоi мами, знаеш?

– Йой, куме, та чого ви сваритеся? Я, бiгме, з доброго серця. Та й Коломия, от лиш не видно. Буду вам за компанiю.