Лесь Курбас

В процесi читання ви збагнете, чому я, спираючись на документальнi данi, пропоную свiй особистий погляд. Не можу писати про те, до чого так чи iнакше, нехай опосередковано, не дотикнувся. Рiч у тiм, що у кiнцi 60-х – у першiй половинi 70-х рокiв минулого столiття я працював режисером-постановником театру iменi Франка, i менi пощастило багато спiлкуватися з березiльською актрисою останнього призову, а тодi вже окрасою трупи франкiвцiв Наталiею Михайлiвною Ужвiй i дiзнатись вiд неi багато чого цiкавого i несподiваного про Курбаса.

Окрiм цього, у щоденнику моеi бабусi, який вона заповiдала вiдкрити не ранiше 2010 року, мiстяться спогади про Вороного, Курбаса, Юру – вона iх знала особисто, а з Вороним навiть переписувалася, за що i постраждала.

Отже, перед вами, допитливий читачу, життя в мистецтвi Леся Курбаса – як спроба розгадки доленосних питань його життя i творчостi.

I. Невiдворотнiсть долi

У випадку з Курбасом йдеться не про колоритнi перипетii побутування актора на територii театру, але про трагiчне буття в мистецтвi.

Із давнього життя десятилiть —

ось i тепер, в цi днi

(душа ж не мовчить)

так ясно чуеться в менi

Курбаса любий, доброзичливий голос —

повний, як колос:

долунюе хода,

завжди бадьора, владно-молода.

Із давнини часу,

що вже назад не вертае, передi мною

Леся Степановича дорогий образ

високо-чiтко виступае,

образ одного з творцiв

нового украiнського театру,

образ душевноi людини.

І весь час немовби дивляться на мене очi,

очi, в яких про оновлення драми

думок таiлися незмiрянi глибини…

Згадував на схилi лiт Павло Тичина про друга своеi юностi Леся Курбаса.

Враження, що згадував iз вiдчуттям власноi провини, нiби вибачався. Вибачався на старiстi лiт за те, що зрадив iдеалам своеi юностi?..

Лесь Курбас народився для сцени так само, як Павло Тичина народився поетом. Обидва походили iз родин священикiв. Обидва починали у театрi Миколи Садовського: Курбас – актором-прем’ером, Тичина – помiчником хормейстера.

У «Молодому театрi» Курбас ставив у 1919 роцi «Поетичний вечiр Павла Тичини» за його «Сонячними кларнетами». Обидва стали новаторами: Курбас – у театральному мистецтвi протягом усього театрального життя, Тичина – на ранньому етапi поетичноi творчостi. Обидва по-рiзному завершили свiй життевий шлях…

Так, Лесь Курбас народився для сцени. І справа не у сiмейнiй традицii, не в освiтi, ба навiть не у покликаннi, а в одвiчному хистi.