Олег Ольжич

Особливо опiкуеться рудим пiвнем, розмовляе з ним, граеться, малюе його…

Батько надсилае сiм’i грошовi перекази, але вони не доходять, домагаеться через Мiжнародний Червоний Хрест дозволу на виiзд дружини i сина за кордон – безуспiшно… Спiлкування з батьком стае можливим тiльки за допомогою листування. Можна хоча б вiдвести душу…

* * *

Чому я, спитаете ви, присвятив так багато уваги сiм’i Ольжича? Це для мене принципово. Переконаний: саме сiмейне виховання визначае подальшу долю дитини. А вже далi саме життя корегуе поведiнку вихованоi у люблячiй сiм’i молодоi людини.

…Невеликий вiдступ… Суджу по собi. Бабуся менi заповiдала: «Хочеш зробити кар’еру – ставай комунiстом. Хочеш залишитися людиною – уникай цього». Батько додавав при цьому: «Ставай фахiвцем у обранiй справi життя, i будеш завжди запитуваним». Я не став комунiстом. Мама, захоплена моiми широкими мистецькими уподобаннями, скеровувала мене: «Не обирай вузькоi спецiальностi, займайся мистецтвом – в ньому широке поле розгортання твоiх талантiв».

І я займався i займаюся режисурою, театральною педагогiкою, пишу книжки з iсторii театру, поезii, живопису, фiлософii…

Проникливий поет-лiрик Олександр Олесь виховував сина як майбутнього поета, у нацiонально-патрiотичному дусi. Поет-лiрик, вiн прагнув зробити украiнську поезiю зброею. Рiдне слово мае стати для ворога гострим, як меч, а для рiдного краю – сонцем. І синовi, у якого рано виявились творчi здiбностi, вiн заповiдае бути вiрним своiй нацii.

Його «Юнацька пiсня», написана у 1915 роцi, як передбачення падiння росiйськоi iмперii, була присвячена восьмирiчному синовi, якому ось-ось належало обирати свiй життевий шлях:

«Земля розступилась. І з праведних трун

Виходить Хмельницький, Мазепа, Богун.

І з Волi знiмають кайдани мiцнi,

І слiзьми спiвають щасливi пiснi.»

І взагалi це рiдкий випадок, щоб у сiм’i видатного поета зростав син, у майбутньому теж видатний поет.

Поезiя Олександра Олеся, якою вiн навiювався iз дитинства, ще з материнських колискових на батьковi слова, напевне спонукала Олега до самостiйноi поетичноi творчостi.

Причому вiн пройшов шлях вiд юнацького захоплення лiрикою Олеся до вiдштовхування вiд неi, коли Олег став на шлях самостiйноi творчостi, у запалi вважаючи батьковi вiршi, створеними «для гiмназисток i телеграфiсток». А батько, в свою чергу, обурювався, як йому здавалось, оспiвуванням насильства i кровопролиття у вiршах сина.