Олег Ольжич

Вiн з дитинства не мiг правильно вимовити свого iменi «Олег», i зворушенi батьки називали його «Лелеченьком», «Лелекою». Це прiзвисько залишилося за ним надовго, бiльше, стало псевдонiмом його першоi лiтературноi публiкацii.

Батьки його сприймали як дитину надзвичайно обдаровану – обдаровану вiд Бога. Вiн зростав на очах i пiд опiкою люблячих батькiв. І, мабуть, з дитячих рокiв чув удома поетичну мову частiше за прозову.

Та чи могло бути iнакше, коли маля засинало пiд нiжну батькову колискову, якою мати колихала сина… А батько подарував йому бiля 150 колискових, якi згодом читалися i спiвалися по всiй Украiнi.

А вже як тiльки дитя навчилося зрозумiло говорити, починав його вчити грамотi. І як поетично-гумористично вiн це робив!

Й та Е буде Є,

Й та І буде Ї.

Єжачок, пiймавши жабу,

Їжачечку дае лапу…

У 1944 роцi Олесь зiбрав свiй «навчальний посiбник» воедино, назвавши його «Алфавiт вiршами, написаний для сина». Але символiчно: у 1944 роцi сина не стало, а в нього народився свiй син, теж Олег, якого вiн уже не побачив, але якому, напевно, дуже припав до душi «Алфавiт вiршами», написаний дiдусем i читаний його матiр’ю.

Батько невимовно радiв кожному кроку свого первiстка i охоче стимулював його цiкавiсть до навколишнього свiту:

Мiй синочок – розбишака.

Чи то кiнь, чи то собака —

Вiн нiчого не боiться —

Лiзе биться…

Так i напрошуеться продовжити – «лiзе биться» як той пiвник Рудько, який сидить на руках у десятирiчного хлопчини (згадайте фото), i якого Олег, через десять рокiв, зобразить у своему першому прозаiчному творi…

Тож син, за допомогою батька, почав читати вже на четвертому роцi життя.

«Маленький вiдступ. Моему онуку Максиму виповнилось три роки, i я збирають вчити його грамотi у грi-виставi “Алфавiт, написаний вiршами”…»

Не маючи бездоганного голосу, але натомiсть – непоганий слух, згадував батько, хлопчик дуже любив спiвати. Навчився, за допомогою батькiв, грати на пiанiно i скрипцi.

З раннього дитинства почав, знов-таки за допомогою батькiв, вивчати iноземнi мови. І, зрештою, як i батько, став полiглотом: знав iх не менше дев’яти – англiйську, французьку, iталiйську, нiмецьку та низку слов’янських мов. Нiби передчував, що йому доля ляже жити на чужинi. І не просто знав, але й активно використовував iх у подальшому спiлкуваннi з iноземними фахiвцями-археологами, пiд час створення власних наукових праць та у перекладацькiй дiяльностi.