Остап Вишня

Це була мiсiя, з якою Творець дарував йому земне життя.

Оптимiзм не кидав Павла Губенка все його нелегке життя у нелегкi для життя i творчостi часи.

Жартував на полюваннi, коли замiсть качки вцiлював у очерет або з рибалки приносив сушену тарань. Ну, це ще зрозумiло.

Але юродствувати на допитах, де йому виносили смертну кару?..

Й пiсля десятирiчноi каторги на Печорi, немов той Мамай чи Байда, не переставав усмiхатись, гiрко усмiхатись….

Вiн правив теревенi на ношах «швидкоi», на останньому своему шляху… Блазень та й годi!

Блазень, який повсякчас змiнюе вираз обличчя – вiд доброi посмiшки до гримаси розпачу…

І в лiтературi Остап Вишня уславиться як автор «Усмiшок», особливих – «Вишневих усмiшок», якими вiн розважав, i не просто розважав – просвiщав i лiкував людей.

Своiм поглядом Блазня – феерверком гумору, розкиданим у мiнiатюрних, на один аркушик, гуморесках, – вiн охоплював усю тогочасну украiнську радянську дiйснiсть.

Друг Остапа Вишнi кiнорежисер Олександр Довженко створив свого часу красномовну живописну композицiю, зобразивши Вишню в уявi читачiв i в реальному життi.

Вусатий черевань у вишиванцi з головою-вишнею – i його alter ego з класичною краваткою пiд бiлим комiрцем, задумливий i навiть сумовитий…

Але дотримуватимемось арiстотелевськоi настанови: все в життi i в мистецькому творi мае свiй початок, кульмiнацiю – найвищий злет – i кiнець. Тож почнемо спочатку.

* * *

…Послухайте лишень, як Остап Вишня згадуе про свое народження в «Автобiографii» 1927 року: «У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм – рокiв, мабуть, iз десять пiдряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку…» А батько, який працював управителем панського маетку, зосереджено виводив на чистому аркушi паперу, коли хто з дiтей народився, щоб, не дай Боже, когось не випустити з поля зору, бо попереду, нiби передбачав, на нього чекало ще й двое близнят: «28 лютого 1888 року – Василь Михайлович.

1 листопада 1889 року – Павло Михайлович». А далi, один за одним – Василь, Остап, Катерина, Федiр, Ганна, Олександр, Надiя, Дмитро, Валентина, Єлизавета… Останнiм був Кость – 14 сiчня 1901 року. Усього у плiднiй i плодючiй родинi народилося 17 дiтей, вижило 13… Словом, одного аркуша батьковi явно не вистачало для констатацii сiмейноi плодючостi.

Посмiхнулись?..

Про своiх батькiв Павло завжди згадуватиме з добрим гумором i безмiрною вдячнiстю.