Остап Вишня. Невеселе життя

Неясна ворухнулася в менi тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.

Отак мiж природою з одного боку та людьми – з другого й промайнули першi кроки мого дитинства золотого.

Потiм – оддали мене в школу.

Школа була не проста, а «Мiнiстерства Народнього Просвещенiя». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброi душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже вiн, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних.

Ходила, бо така тодi «комплексна система» була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.

Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моiй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалi, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть.

Я вже знав, що то е пани, а що то – не пани. Частенько-бо було батько посилае з чимось до баринi в горницi, посилаючи, каже:

– Як увiйдеш же, то поцiлуеш баринi ручку.

«Велика, – думав я собi,– значить, бариня цабе, коли iй ручку цiлувати треба».

Неясна якась тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку – цiлував баринi ручку (явна контрреволюцiя), а з другого – клумби квiтковi iй толочив. А раз залiз на веранду i понабурював у хатнi квiти (явнi революцiйнi вчинки).

Чистий тобi Мандональд. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.

Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi е. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу:

– Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революцiя! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас… i т. д. i т. iн.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Провчився я там три роки, скiнчив школу.

Прийшов додому, а батько й каже:

– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платнi вiн у помiщицi дiставав вiсiмнадцять чи двадцять карбованцiв на мiсяць. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.

Отут менi й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом iз М.