Григорій Косинка

Часто читали з-пiд рук або запитували:

– Дiвчинко, а що там нового? Що варто прочитати найперше?

Знайомi знали про мою роботу, називали мене «газетяр» й зверталися:

– Розкажи, що цiкавого у газетi.

Отож я була й iнформатором новин. Тепер такi функцii виконуе радiо. Тодi про радiо ще мови не було. Й слова такого не чули.

Увечерi вiдвiдувала Киiвський робiтничий унiверситет (вiльний слухач, бо ще не пiдiйшов вiк), який мiстився у примiщеннi колишнiх Вищих жiночих курсiв, що на вулицi Чкалова, № 55, у будинку з колонами.

Будинок зберiгся. Серед слухачiв унiверситету було багато пiдлiткiв, а також «лiтнiх» людей, такими нам тодi здавалися 20—25-рiчнi хлопцi, навчання яких перервала громадянська вiйна. Я тулилася до юних, таких, як сама. Якось звернула увагу на зграйку дiвчаток, якi щось уважно й захоплено читали. Показали – тоненька книжечка зеленого кольору з смерекою на обкладинцi. Прочитала: «Дмитро Загул. З зелених гiр. 1918. «Час». Дiвчинка гортае сторiнки й читае вголос:

Гори, сподiвайся i в нiчку i в день!

О, серце, будь смiливим, гордим!

І виспiвай душу потоком пiсень,

І вмри за останнiм акордом!

Потiм iнше:

Ти приходиш до мене щоночi

В ту хвилину, як мiцно я сплю,

Зазираеш в заплаканi очi

І шепочеш: не плач… я люблю!.

.

Слухали в захопленнi – такi спiвзвучнi нашим настроям, думкам рядки… Переписували, що кому до душi. Менi ж дуже хотiлося мати таку збiрочку. До мого заробiтку «газетяра» батьки додали грошей, i я стала власником збiрки «З зелених гiр».

Зберiгала я цю збiрочку все життя.

Отак вiдбулося мое знайомство з чудовим поетом Дмитром Загулом. Згодом Загул став найближчим нашим з Григорiем другом, до останнiх днiв життя обох митцiв… І збiрочка «З зелених гiр» втрачена…

До речi, з Григорiем Косинкою я теж познайомилася спочатку як з автором, зустрiчаючи нариси, статтi, публiкацii у тих газетах, що розклеювала на парканах. Згодом, коли ми бували разом, розповiла йому про це.

Григорiй Михайлович був вдачi веселоi, людина з тонким, соковитим гумором. Дотепний, гострий на слово. Робив це непомiтно i з таким виглядом, немов би й не вiн. Одразу й не збагнеш, бувало, чи то жарт, чи правда. А коли починали смiятися, вiн кине погляд i неначе дивуеться: чого це, мовляв, так усiм смiшно?.. І тепер ще згадую про збори, де одним з пунктiв порядку денного був звiт бiблiотеки.