Григорій Косинка

Не всi ж знають, що взяв ти його вiд квiтки, думають, що це – хусточка…»

Григорiй Михайлович вiдповiдав: «Менi байдуже, що думають. Квiтка ця маловiдома, а вона така нiжна й красива, скромна i разом з тим велична. Квiти приносять радiсть i збуджують у душi людськiй тiльки хороше. Псевдонiм залишаеться, от i все…»

Пригадую, були ми якось у Сочiнському будинку творчостi i вперше побачили могутнi магнолii у цвiту з п’янкими пахощами. Григорiя приголомшила краса i цього дерева, i рослинностi навколо. Сказав вiн тодi: «Я думав, що немае нiчого красивiшого за нашi гаi, лани, за рослиннiсть у степах i долинах моеi прекрасноi рiдноi Украiни.

Бачу, що природа Кавказу мае свою принаднiсть. Проте сказати, що менi приемнiший п’янкий дух магнолii за пахощi степу, полину, – це ще питання…»

І додав: «А давай, Тамарча, пошлемо твоiм подружкам привiт на листку магнолii». Я здивувалася й кажу: «Як це послати поштою листок? А марка?» – «А ти марку приший. Певен, що дiйде. Уяви собi, яка то радiсть – одержати зелений привiт.

Це зовсiм не те, що паперова листiвка, хоч би й з найкращим малюнком».

Такий лист дiйшов до Киева. Олена К[онтребинська] була зворушена й здогадалася, що то придумав Григорiй Михайлович.

Косинка у всьому i скрiзь знаходив i бачив красу i хоч писав прозою, проте мав поетичну чутливiсть, був обдарований вiдчуттям прекрасного i передавав його людям. Змальовуючи природу, вiн створюе такi емоцiйнi образи, що надовго западають у серце. Ось наприклад:

«Хай простять менi смуглявi берези!.

.

Вони в селi Чорному стоять над ставом, мов соромливi дiвчата, що вийшли купатись, розляглися i спустили до колiн своi бiлi сорочки; iх ноги мие зелена вода ставу, стан обiймають сосни, а кучеряве гiлля цiлують вечорами зорi, ранками – сонце; тодi берези ще бiльше соромляться, закривають засмаженими руками-гiллям краечки своiх очей i от-от пирснуть зо смiху, – але на них суворо дивиться дуб, гладить вiтрами лисину осокор, сумно хитае головою стара верба, i поговiр шумить борами…

Соромом горять тодi берези: немае де сховатись, присiсти; стоять розперезанi, а сонце сiче над ними червоний оксамит…»

Якось товаришi моi сказали:

– Хiба можна, прочитавши початок оповiдання «Анархiсти», що звучить як музика, не вiдчути естетичноi насолоди?

Ось цей уривок:

«Це було лiтом, любий читачу…

Сонце золоту пряжу пряло на Днiпрi, а в степу бiлими, як молоко, гречками меди пахли… Нi, нi, я розкажу тобi про мед, але обмину красу… Добре?.

.