Григорій Косинка

Ми слухали журливу сагу Днiпра, який полоскав нашi ноги i плакав на бiлому пiску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвонить, i на камiнцях бринять старечi сльози…

Дивувались: “Чудний Днiпро!”

А вiн засинiв, напнувся до сонця й покотив золотою отарою в сине небо якусь дивну молитву; видзвонював ii на камiнцях, пестив хвилями, а далi поцiлувався з вiтром, злився над далеким бором iз клаптями бiлих хмар i – поплив залiзний, як кована небесна дорога… На небi гасли свiтовi зорi, кресала бiлий вогонь на сходi зiрниця, а подiлки синьоi ночi тремтiли, застелялись сизим туманом, i тiльки над Днiпром била крилами ще нiч, як заспана птиця…»

Не можна обминути й такоi риси Григорiя Михайловича, як любов до тварин.

Одного разу, iдучи пiзненько додому, ми побачили руду пухнасту грудочку, що тихенько скавулила. Григорiй якось по-дитячому попросив: «Тамара, давай заберемо, давай!» І подививсь на мене благаючими очима. У цуценяти була симпатична мордочка, а саме таке непосидюче, пронизливе: снувало туди-сюди, а ми все казали: «А зась, а зась!» Оце слово «зась» i стало йому iм’ям.

Григорiй Михайлович дуже любив його i розмовляв з ним. Працюючи, Косинка читав написане вголос i звертався до Зася, нiби бачив у ньому друга. Пiдiйдеш, бувало, стиха й заслухаешся з того одноосiбного дiалогу. Я завжди з цiкавiстю слухала, як Косинка читав сам собi i прислухався до ритмiки свого слова. Писав, можна сказати, з голосу.

З будь-яким проханням Гриць звертався до мене з такою мiмiкою й словами, що не можна було вiдмовити.

Проте iнодi вiдмовляла: хотiла побачити, як воно буде далi. Тодi Гриць починав скаржитися собачатi на мене. Починали тодi кружляти вдвох. Зась гавкав i смикав мене, а Гриць промовляв власними римованими спiваночками прохання. Я записувала цi спiваночки, й так шкода, що вони загинули.

Не дивуйтеся всьому розказаному, адже ми були ще такi юнi!

У творах Косинки зустрiчаються розмови з живими й неживими предметами. Наприклад: «…Ну, ну… вже й цiлуватися лiзе! Кажу це до сонця…»; «Дзвони, степе! Я довго лежу i слухаю, як дзвонить у такт дзвонiв степу мое серце; лiзе божа корiвка, беру ii нiжно на руку й запитую: “Хочеш на колiна, до сонця?” – “Можна.

Так, берись лапками за штани, далi… дурна, падаеш? А я, по-твоему, як держусь?..”»

Григорiй Михайлович мав тонкий слух, а от голосу бракувало. Вiн дуже любив спiв i глибоко вiдчував народну пiсню. Казав, що пiсня збагачуе душу. Любив гру скрипки.