Володимир Сосюра

 Яременко публiкуе там само i текст вступу до поеми «Мазепа», скопiйований у 1960-х роках за примiрником, що зберiгався у професора А. О. Іщука. Тексту цього вступу немае в архiвi В. Сосюри.

Уперше повний текст поеми опублiковано в журналi «Киiв» (1988. – № 12. – С. 77 – 107) iз супровiдною статтею-дослiдженням Ю. Барабаша «Іван Мазепа – ще одна лiтературна версiя. Про поему Володимира Сосюри “Мазепа”» (С. 140–149).

У складний повоенний час, коли вже розкритиковано було в 1947 р. М. Рильського, Ю. Яновського, І.

Сенченка, В. Сосюра звертаеться до бiблiйноi тематики, пишучи в 1948–1949 рр. поеми «Каiн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (1948–1949 рр.), знаючи, напевно, що iх не надрукують «в роки золотого, кривавого Тамерлана» (так вiн згодом назве епоху сталiнського терору в листi до свого грузинського друга Георгiя Наморадзе). Цi поеми за життя В. Сосюри опублiкованi не були.

Усi названi твори надруковано в журналi «Киiв» у 1990–1997 рр. На нашу думку, iх (за винятком поеми «Каiн») варто друкувати не лише в академiчному зiбраннi творiв поета, хоча художня невикiнченiсть цих поем е очевидною.

Поему «Розстрiляне безсмертя», як зазначено в рукописних i зведеному машинописному варiантах (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 14–16), було написано навеснi 1960 р. Зберiгся загальний зошит iз автографом початку поеми (22 аркушi), де е первiснi варiанти перекресленоi назви твору («Махно», «Примаков») i визначено остаточний («Розстрiляне безсмертя»). З приводу другого заголовка е й авторське пояснення у текстi цього чорнового незавершеного варiанта поеми:

Такий то я, моi братове,

хотiв писати про Махна,

а написав про Примакова…

    ЦДАМЛМУ, ф.

44, оп. 2, № 15, арк. 12 зв.

Утiм, авторський задум розширювався у процесi роботи над твором. Згадавши про репресованих письменникiв, державних i партiйних дiячiв, В. Сосюра намагався в поетичнiй формi увiчнити десятки iмен, якi на той час поверталися iз небуття. Не обминув вiн i тих, про кого «забули» в часи хрущовськоi вiдлиги (М.

Хвильовий, М. Яловий), i перейшов навiть до своiх живих сучасникiв. У поемi е чимало цiкавих сторiнок, гiдних високого поетичного таланту В. Сосюри, але, на жаль, там е i слабкi мiсця, де мовиться про О. Гончара, М. Руденка, А. Хижняка, М. Равлюка та iнших. Згадки про них е доволi суб’ективними.

У журналах «Украiна» (1988. – № 1. – С. 8–9) та «Вiтчизна» (1988. – № 1. – С. 93 – 107) було надруковано фрагменти цiеi поеми.