Володимир Сосюра

Табуювали майже все, що стосувалося нацiонального питання, особливо мовних проблем, iсторii. У книжцi вибраних творiв поета «Засуджене i заборонене» (Нью-Йорк, 1952) було опублiковано лише деякi вiршi й уривки iз поем, бiльшiсть яких не передруковувалася в Украiнi. Але там не було значноi кiлькостi творiв iз варiантами, що, здавалося, навiчно захованi у «спецхранах» державних архiвiв. Там вони пролежали до кiнця вiсiмдесятих, трохи не до проголошення незалежностi Украiни, коли з майже всього доробку поета було знято офiцiйну заборону.

Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкращу частину якоi десятилiттями тримали у спецфондах недоступною навiть для дослiдникiв його творчостi, ще раз переконуешся в тому, яким великим i незнищенним був талант поета. Власть iмущим не вдавалося приручити його нi державними премiями, нi урядовими нагородами. Попри наявнiсть значноi кiлькостi кон’юнктурних творiв (про партiю, з якоi його двiчi виключали, чи про «жовтень», проти поборникiв якого вiн воював у лавах вiйська УНР), В. Сосюра лишався (за його ж словами) «мов вибух динамiта» i мiг потрясати читачiв i слухачiв своею поезiею.

Багато його творiв, серед них i неопублiкованi, якi розповсюджувалися у списках, робили велику справу – не давали заснути нацiональнiй свiдомостi. Велика творча iнтуiцiя пiдказувала йому в той час (у травнi 1944 р., коли вже було зламано хребет нацизму), що перемога над «чужинцями в зелених мундирах» може стати заслугою одного народу, а iншi мають розчинитися «в слов’янському морi», точнiше – в росiйськiй культурi. А тому й вiрш «Любiть Украiну!» в багатоголосому хорi пiсень i гiмнiв на честь переможного наступу радянськоi армii i «вождя народiв» Сталiна був чи не единим твором, який нагадував, застерiгав, що

Не можна любити народiв других,

Коли ти не любиш Вкраiну.

В. Сосюра, очевидно, найбiльше з-помiж украiнських письменникiв переймався (i головне – не мовчав!) найнагальнiшими болями свого народу – здобуттям незалежностi i збереженням рiдноi мови.

В. Сосюра висповiдався перед читачем у своiй поезii, а ще бiльше – в автобiографiчному романi «Третя Рота».

Але, звичайно, його спадщина потребуе нового прочитання й осмислення. Не зайвою була б i наукова бiографiя, жанр якоi сьогоднi став чомусь непопулярним. Отже, слово за дослiдниками творчостi В. Сосюри, якi мають чесно та об’ективно сказати про одного з найвiдомiших украiнських поетiв-лiрикiв XX ст. Згадаймо при цьому позицiю делiкатного Павла Тичини, який у 1957 р. на подарованому В.