Святослав

– Але чого вони з’явились тут i нiби женуться за нами?

На це питання нiхто вiдповiсти не мiг. Тiльки воi на лодiях гребли дужче й дужче, часто змiнюючись.

І от на далекому небосхилi з’явилась земля. Спочатку дехто не повiрив. Були такi, що дерлись навiть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка проступила далеко попереду серед слiпучого блиску сонця. Але сумнiву не залишалось – там, на заходi, виходила з моря i чимдалi збiльшувалась, стiною вставала земля.

Це був Босфор – мета iхнiх багатоденних мандрiв: глибока, заповнена водою ущелина мiж Руським i Мармуровим морями, рiвний, спокiйний уже тепер шлях до Константинополя.

Грецькi дромони й скедii, що переслiдували iх в останнi днi, залишились далеко в морi. Але на змiну iм з’явились новi кораблi ромеiв. І скiльки не пливли лодii мiж двома високими берегами Босфору, скрiзь у затоках пiд скелями стояли iншi кубари й скедii. Схоже було, що вони готовi першоi-лiпшоi години пiдняти якорi й накинутись на лодii русiв.

Але ж тi тихо, спокiйно просувались мiж берегами.

– Стережуть ромеi Босфор, – говорили на лодiях, – бояться за Константинополь. А, видно, над усе в свiтi бояться руського духу.

– Крий боже, – озвався на лодii iнший голос, – зустрiтись з ними малим числом. Та ще далеко в морi…

– А що? Нападають?

– Ще й як! У гречина совiстi немае – на торзi радий з тебе шкуру зняти, у морi сам на сам зустрiне – забере все добро й душу. Скiльки тут на днi лежить наших лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни!

Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись чоловiк ii, князь Ігор, плив iз дружиною своею на лодiях Босфором, поспiшаючи до Константинополя.

Нелегко було це зробити: не тiльки лодii, а й чайцi важко пролетiти мiж цими похмурими скелястими берегами, i на кожному кроцi тодi можна було ждати опору, зради…

Тепер лодii княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота Босфору, плили пiсля цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня iхнiм очам вiдкрилась така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на своiх лавах – встали, а гребцi випустили з рук держаки весел.

Перед ними, скiльки не кинь оком, лежало безконечне тепле, нiжно-голубе, майже зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, вiдбиваючись у плесi, пливли легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали, схожi на лебедiв з крутими довгими шиями, хвилi; над ними лiтали i квилили, кидались, як блискавицi, бiлокрилi чайки.