Святослав

Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсiм близько, височiв, круто обриваючись над морем, великий пiвострiв, чiтко проступали зеленi лiси, сiрi стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi палацiв, церков, i мiж ними кiлька бань дива тогочасного свiту – собору Святоi Софii.

– Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрiвнянна! – лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях.

Тiльки бувалi, покалiченi воi-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки й невеселими очима дивились на Царев город.

Їм не вперше доводилось тут бувати, вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й заболiли на тiлi рубцi, – в тих, що з князем Ігорем ходили сюди, стояли й бились пiд отими високими сiрими стiнами.

Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну годину вона думала про долю рiдноi землi, турботи про яку привели ii сюди, до далекого Мармурового моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Киiв, вдихала солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала, як у цей час над Днiпром, у Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито.

Недовго вже пливли лодii морем, скоро вони потрапили до Суду[91 - Суд – затока Золотий Рiг.]. Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i стали йти водноруч з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй.

– Зустрiчають? – дивувався хтось.

– Не зустрiчають, а обдивляються, – вiдповiли йому бувалi воi.

Проте це нiкого не турбувало. Обдивляються, нехай i обдивляються – нiчого вони на руських лодiях не побачать.

Усi спрямували погляд на Золотий Рiг, берег по праву руку, а найбiльше на пiвострiв, що лiворуч заходив далеко в море.

На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими вежами з переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з скелястого кам’яного берега, на семи зелених горах розкинулось велике мiсто Вiзантiон, як називали в давнину тогочасний Новий Рим Схiдноi iмперii – Константинополь. З лiвого боку, на рiжку пiвострова, над самим морем, виднiлись мiж струнких кипарисiв палаци iмператорiв ромеiв, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами.

Над усе ж височiла, нiби висiла в голубому небi, Свята Софiя. І всюди були стiни й стiни, що iх, за переказами грекiв, допомагали будувати боги Аполлон i Посейдон. Та що казки? Насправдi ж нелюдською працею своiх рабiв поставили iх iмператори Нового Риму – Костянтин Великий, Феодосiй Перший i Другий, Іраклiй, Феофiл i наступники iхнi. Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами.