Святослав

А хiба ми для них гостi? Привезли ось у Царгород свое добро – хутра, мед, вiск, – все як золото, хотiли взяти те, в чому у нас на Русi е надоба, i мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тiльки-но стали ми на Судi, повели до епарха[93 - Єпарх – начальник мiста.], сказали свою цiну, а цiна ця така, що один збиток. І хоч-не-хоч – продавай, бо один тiльки мiсяць маеш право стояти на Судi. А якщо не розпродав свого товару, то епарх що хоче з ним зробить, i можеш ти в одних тiльки портах додому повернутись.

Знову ж, – вели далi купцi, – коли вже продамо ми за безцiнок свiй товар, то хiба можемо купити, що бажаемо? Та нi ж, матiнко княгине, нам продають тiльки те, що дозволить епарх i що iм самим непотрiбне: шовк – найгiрший, оксамит – прiлий, i то кожен мае право купити тiльки на п’ятдесят золотникiв. От вина, мастики та парфумiв бери в них скiльки хочеш. А ми що ж, приiхали сюди вино пити, натирати мастикою тварi чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й доторгувалися.

У лодiях лежать оксамити, маемо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, пiд винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми пси якiсь. З чим поiдемо на Русь?

І вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили:

– Про Царгород i iмперiю мовлять, нiби тут зiбранi багатства всiеi землi. Що й говорити, багатства тут е досить, де Єгипет, Аравiя, Арменiя, Сирiя з Миспотамiею, – все сюди везуть. Тiльки цi багатства зiбранi в одному Великому палацi – у iмператора та його патрикiiв.

А iмперiю вони жеруть i нас вже пожерли. Рятуй, матiнко княгине!

Княгиня Ольга дивилась на прикритий шматами ночi довгий пiвострiв над Судом, край якого блищали вiкна в палацах i теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо. Темне було й обличчя княгинi.

7

Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах, iз золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями.

Пiднявшись на лодii, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли з собою, що бажають продати й купити.

І вони не тiльки запитували, а ходили по лодiях, пiдiймали запони, дивились на товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi ж стискували кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв…

Пiзнiше, коли лодii були оглянутi, мужi сказали, що руським купцям дозволяеться зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською стiною.