Святослав

Але попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними, по п’ятдесят чоловiк за один раз, а в монастирi Мамонта можуть жити й мати покорм тiльки мiсяць, пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина – купцi вже знали грецькi порядки.

Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озброiвшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв. Що там писалось – хто знае, бо вимовляли вони замiсть Прастена – Фрастьона, замiсть Степана – Стандера.

– Оце, – смiялись купцi, – почитають у Великому палацi та й подумають, що ми не руськi люди, а якiсь варяги… Та пишiть уже, як вам заманеться, тiльки до варягiв не пишiть.

Царевi мужi переписали купцiв, якi приiхали на торг, а тодi запитали:

– Чи всi?

Купцi вiдповiли:

– Нi, не всi, бо з нами разом зi своiми послами приiхала ще й велика княгиня руська Ольга.

Царевi мужi перезирнулись.

– Княгиня Ольга?.. Але ж у Киевi князь Ікмор?

– Був у Киевi великий князь Ігор, а не Ікмор, але вiн помер, – вiдповiли купцi.

Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд епарха добре придивитись, хто приiхав цього разу на багатьох лодiях з Русi. Вони ретельно оглянули лодii й переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, – хiба мало гостей приiжджае до Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?!

І тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню вже жiнку, що сидiла на однiй iз лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах.

Тому вони вирiшили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообiцяли, що швидко принесуть iм грамоти й пришлють iнших мужiв, якi одведуть iх у монастир Мамонта, i, швидко збiгши з лодiй, попрямували до ворiт, зникли за стiнами города.

Але нi вранцi, нi за весь довгий день до лодiй, на яких приiхала з купцями своiми й слами княгиня Ольга, нiхто з царевих мужiв не прийшов. А без iхнього дозволу самi вони не мали права зiйти на берег.

Настав вечiр, княгиня Ольга сидiла на своiй лодii й дивилась на Константинополь. У мiстi було темно, тiльки на рiжку пiвострова свiтились вогнi, вогнi горiли й на лодiях, якi стояли на Судi. Вгорi висiло темне небо з безлiччю зiрок, яких вона не бачила в Киевi.

І подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приiхавши до цього чужого мiста?

Проте наступного ранку все нiбито налагодилось. Тiльки стало свiтати, до лодiй знову прийшли царевi мужi.