Святослав

Була вона надто блiда, трохи сувора, з темними очима, мiцно стиснутими устами… Одягнена була княгиня в бiлу тонкого шовку з срiбними хрестами сукню iз золотим пружком по краях, пiдперезана широким червоним поясом, на плечах у неi легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгинi покривала бiла шовкова пов’язка, кiнцi якоi спускались на плечi. На шиi в неi висiв знак княжеського роду – золота гривна з пiдвiсками, вiд скронь спадали великi, прикрашенi дорогими камiнцями колти.

Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi – темнi, тiльки на двох – княжого роду – багрянi, iз золотою iскрою.

Пояси, уставки на груди i плечi, намiтки на голови ткали чудовi киiвськi майстри, що брали узори з квiтiв, трав, дивних звiрiв.

Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами купцi й сли, що постатями своiми i одягом нагадували воiв. Вони були в темних, шитих золотою й срiбною ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солi.

Не було тiльки в них бiля поясiв мечiв.

Коли княгиня рушила з мiсця, сталося диво. Усi в палатi стояли нерухомо, нiхто не подавав голосу, i раптом у цiй тишi почулись чарiвнi звуки – то на позолочених деревах спiвали зробленi якимсь умiльцем птахи, потiм заворушились, вiдкрили своi пащi й ударили хвостами об землю позолоченi леви, вони висували довгi язики, ревли…

Але княгиня чула вже про цi дива й не звертала уваги на позолоченi дерева й левiв.

Вона бачила iнше: кiлька евнухiв пiдставляли iй своi плечi, щоб вона сперлась на них, але княгиня рiшучим рухом вiдмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед неi, дав iй знак зупинитись i впасти ниць перед iмператором, вона не зупинилась i не впала, а все йшла i йшла вперед, за нею крокували жони ii почту, сли, купцi, товмачi й слуги – бiльше як сто чоловiк.

І тiльки тодi, коли до трону було зовсiм близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад неi став увесь почет.

Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.

Але логофет мовчав, мовчали всi в палатi. На iхнiх очах пiд урочистий спiв хорiв, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став пiдiйматись вгору, хитнувся на одному мiсцi, зупинився. Тепер iмператор Вiзантii був вище всiх у цiй палатi. Вiн, здавалося, повис у повiтрi, а позад нього, на стiнi камори, видно було лик Христа.

– Імператор жде слова! – прошепотiв логофет.