Святослав

Попiд ii стiнами стояли важкi, темнi дубовi лави, а над ними на стiнах ряд у ряд тьмяно поблискували поiденi прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи.

Тому, хто нiколи не був у цiй палатi, спочатку здавалося, що то встали з лав, стоять попiд стiнами якiсь велетнi, богатирi. Та нi, на лавах звичайно, коли входив князь, сидiли воеводи й бояри, зброя ж на стiнах належала покiйним киiвським князям. Тут висiла зброя й обладунок перших киiвських воевод – залiзний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий, його щит i топiр i такi ж шоломи й топори воевод-князiв Щека й Хорива.

З-помiж iншого видiлялися шолом i броня князя Олега. По них кожний мiг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо i шолом, i броня-меч, i щит князя Олега блищали золотом i срiблом, всипанi були дорогоцiнним камiнням. Недалеко вiд цiеi зброi висiли шолом i меч князя Ігоря, його броня й щит у кiлькох мiсцях погнутi були мечем.

І тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечiрнi години, коли променi сонця мiнливо грали на стiнах, здавалося, що за цими шоломами крiзь щiлини заборол свiтяться очi людей, що бронi цi ще теплi вiд людських сердець.

У палатi було кiлька дверей – праворуч i лiворуч, що вели до свiтлиць княгинi й княжичiв, i в стiнi за помостом – до спочивальнi княгинi та ii покоiв. За ними, хоч не всi це знали, знаходились ще однi – чорнi сходи, якими можна було пройти до стравницi, вийти в двiр, спуститись у сiни.

Але цими сходами ходили тiльки княгиня та ii сини.

Княгиня Ольга не сказала Яринi правди. Пляма вiд червоного вина на скатертинi в стравницi дуже збентежила ii – то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога. Якщо так починаеться день, слiд ждати лиха й надалi.

Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравницi, воевода Свенелд, що нечутно ступав трохи позаду неi з лiвоi руки, встиг сказати:

– Недобрi вiстi з поля, княгине!

– А що?

– Печенiги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого зла.

– Куди ж дивилася сторожа поля?

– Князь Оскол тут, сам скаже.

Княгиня Ольга уповiльнила кроки; з сiней долiтав шум людей, що ждали там княгиню.

– Знову ж повернулись купцi нашi вiд Саркела[31 - Саркел – Бiлi Вежi, хозарське мiсто на Дону.], – встиг ще сказати Свенелд, – пограбували iх там, двох убили, а Полуяра ослiпили.