Святослав

Там, за Днiпром, над самим обрiем нiби хтось провiв розпеченим жигалом, пiсля чого залишився вогняний слiд – рожева смужечка, що стала ширитись i розгортатись, а вiд неi, як колосся, в усi боки потекло ясне промiння.

– То як скажемо, мужi й бояри? – запитала княгиня.

– Дамо землi князевi Осколу, – пролунали хрипкi голоси. – Нехай захищае Руську землю.

– Чи згоднi?

– Згоднi.

Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв недалеко вiд неi на ослонi пiд стiною, де горiла свiчка, i тримав перед собою збиток шкiри й перо, сказала:

– Пиши, ларнику… Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу…

– І бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, – вставив князь Оскол.

– І бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, – згодилась княгиня. – Тiльки бережи Руську землю, Киiв бережи.

– Бережу, матiнко княгине, – голосно промовив Оскол. – Моя сторожа вже прогнала iх далеко в поле. І не допустимо, не допустимо до Киева повiк.

Але княгиня була все ж неспокiйна.

– А може би, мужi й бояри, – промовила вона, – послати за Киiв дружину в поле?

– Лiпше, княгине, лiпше, – загомонiли мужi.

– Пошлемо дружину, – сказала княгиня, – а поведе ii княжич Святослав з воеводою Асмусом. Чуеш, сину?

– Чую, – промовив княжич Святослав i вклонився матерi.

У цей час на сходах, що вели в сiни, почулися кроки багатьох нiг, збудженi голоси, i в Людну палату увiйшло кiлька чоловiк – в темних свитках, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру.

Найбiльше з них вражав один чоловiк – старий, сивий, якого вели пiд руки, бо вiн нiчого не бачив – замiсть очей в нього зяяли двi червонi западини.

– Це ти, Полуяре? – запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши слiпого.

– Я, матiнко княгине! – крикнув, почувши ii голос, Полуяр i повалився iй у ноги.

– Встань, Полуяре, – сказала княгиня. Вiн встав.

– Говори!

У палатi настала така тиша, що чути було, як вiе вiтер одразу за вiкнами, як глибоко зiтхнув Полуяр.

– Ранньоi весни, – почав вiн, – як пам’ятаеш ти, княгине, i всi ви, люди, вибули ми лодiями з Киева-города, щоб дiйти до Верхнього Волока[35 - Верхнiй Волок – мiсце, де з Днiпра перетягали лодii до Волхова.] спуститись Доном, переволокти лодii до Ітиля-рiки[36 - Ітиль-рiка – Волга.