Святослав

] i пливти в Джурджанське море. Не вперше ми iздимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким – торгувати, з мечем – захищати межi. Так iхали й ми з великим добром – моiм, твоiм, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти.

Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньоi весни вирушали вони з Киева, довго билися проти швидкоi течii Десною й Сеймом, як волокли лодii вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й беруть десятину.

Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Киевi, цього не знав, а зикiнчив:

– Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не бiлi вежi, а великий кам’яний город, i заплатили за волок не десятину, а головою, бо темноi ночi налетiли й оточили нас воi. Двох купцiв – Греха i Стогуда – вбили, багатьох покалiчили, все добро наше й твое забрали, а менi за те, що не випустив меча з рук, викололи очi.

– Що ж то за город?

– Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька.

– А головникiв[37 - Головники – вбивцi.] бачив?

– Бачив, княгине.

– Хто вони?

– Гречини…

Над обрiем з’явився блискучий промiнь сонця. У палату враз увiрвалося багато свiтла, постатi бояр, воевод i тiунiв стали виразнiшими, на обличчях iхнiх можна було вчитати тривогу й розпач.

– Матiнко княгине! – залунало багато голосiв. – Що робиться? На Ітилi-рiцi вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не вiд них? Гречини, тiльки гречини…

– Недобре дiють хозари й гречини, – сказала княгиня Ольга, – але маемо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi даемо i все беремо вiд них по укладу.

– У Царгородi, – гомонiли купцi, що не раз за свое життя вимiряли шлях до Константинополя, – з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Нi, княгине, мусимо iхати до iмператорiв i до кагана, чинити суд з ними…

Княгиня Ольга встала з крiсла. Вона знала, що кричать до неi не тiльки тi, що стоять тут, у палатi, кричить, волае до неi вся земля.

– Я чую вас, бояри й воеводи, – промовила вона, – i пошлю слiв[38 - Сли – посли.] до Ітиля i Царгорода.

– Що зроблять сли? – крикнули тодi воеводи. – Не з словом до них треба йти, а з мечем.

– Але як iти з мечем? – з болем сказала княгиня.