Святослав

І ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своею.

Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось i як справдi в неi у тi давноминулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя.

На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен вiк мае свою надiю, бо немае в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало е таких, що побачили своi надii здiйсненими.

Колись була Ярина молодою, любила i сама, i ii любили. У отрока князя Ігоря, Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки.

А там поiхав Роксай з князем до Іскоростеня – i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза.

А життя iшло, i народжувались новi надii. Це було давно, коли, як це добре пам’ятае Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини iх спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими стiнами города блукав, бряжчав списами ворог… То були важкi лiта, важке життя, багато воiв полягло тодi на городницях, валах.

Як i всi, Ярина тодi допомагала воям, обмивала й перев’язувала рани. І коли не стало Роксая, все ж залишилися iншi люди, був князь iз княгинею, були iхнi дiти.

І вона вiддавала вже iм усi своi сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини Святослав i Улiб виросли – iх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто iй допоможе!

Тепер Гора не та! Стiни ii посунулись ближче до Подолу, глибоко врiзались у Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких печер… А скiльки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз i бояри, i воеводи, i купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи, гриднi.

На всiх працюють кузнецi, ремiсники. Як вулик, гуде Гора, нiби матка – княгиня, бджоли носять мед, а скiльки ж тут трутнiв.