Святослав

Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чуе, як до князiв iдуть оцi бояри, воеводи, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають iх тiуни й ябетники[41 - Ябетники – княжi прикажчики.] i як кожен iз них просить собi пожалування – землею, лiсами, водами, а то просто золотом i срiблом iз скотницi княжоi.

Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi ж вони про неi забули. Просити, а чого просити? У ii руках ключi вiд теремiв княжих, усiх покоiв, скотниць, клiтей.

Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в скринi ii, що стоiть бiля лiжка, е тiльки два сувоi полотна, якi напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини е кiлька сорочок, черевики й платно[42 - Платно – верхнiй одяг.] носить, поки зносяться, та ще мае платно – дарунок княгинi, у якому подае князям у стравницi.

І не за тим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого не мае.

4

Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки, тихi голоси – там стоiть сторожа, береже город, не змикае вiй. А в теремах бояр i воевод, у хижах попiд стiною – темно, тихо, там ходить сон.

Як червонi жарини, поблискують лише кiлька вiкон у теремi княжому. Одно вiкно свiтиться вiд Днiпра – там окреслюеться чиясь тiнь, iнодi вона колихнеться, iнодi вирiвняеться й надовго застигае.

То бiля вiкна стоiть княгиня Ольга. Тiльки стемнiло, лягла вона, довго лежала в темрявi, намагалась заснути, але бажаний спокiй не йшов до неi, думки заважали спочити.

От вона й запалила свiчу на столi, стоiть бiля вiкна, дивиться на нiчний Киiв, на темну Гору, стiну, зорi, що тлiють вгорi й срiбним пилком одбиваються на плесi Днiпра, дивиться на далекi сiрi луки й береги.

Чому ж у цю пiзню годину, коли все навкруг спочивае, не спить княгиня Ольга? Стурбувала ii звiстка про печенiгiв у полi, може, налякали слова купцiв про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жiнцi удовицi тоскно iй i неспокiйно в цю задушливу теплу нiч: тiло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихi слова i дихання.

Та нi, не це турбуе, не це не дае спочити княгинi. Колись, як мужа ii Ігоря вбили в землi Деревлянськiй, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що вiн прийде. І коли переконалась навiть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала.