Святослав

Чомусь вона пригадуе минулий день, ранок, перед нею все стоiть перекошене, страхiтливе обличчя смерда Векшi, до неi, здаеться, долiтае останнiй його крик: «Княгине, помилуй!»

І думае княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу ii ведуть i ведуть зв’язаних людей, вимагають у неi суду й правди…

Княжi суд i правда потрiбнi. Одвiку сюди, на княжий двiр а чи в палату терема, приходили люди, просили суду й правди, i княгиню це не дивувало, бо навiть хмари мiж собою сваряться, а людей е множество, не можуть вони жити в повнiй злагодi мiж собою.

Князь один, йому належить чинити cуд i правду.

Княгиня Ольга пригадуе покiйного свого мужа князя Ігоря. Коли вiн робив суд i правду, вона сидiла поряд з ним, слухала й дивилась, як вiн устрояе землю.

Князь Ігор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригадуе, як рiшуче й безжально судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; вiн карав, коли мужi безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; вiн судив i карав, коли умикали жону не по любовi, коли син не корився батьковi, коли муж одного роду убивав мужа iншого роду.

За смерть вiн карав смертю. І коли княгиня Ольга брала на себе обов’язки княжi, вона добре знала суворий старий покон, говорила собi: сiла еси на стiл, судяй правду…

Але що е правда i як творити суд, коли все бiльше й бiльше ведуть до княжого двору людей, коли ллеться кров на украiнах Русi i в самому стольному городi Киевi?!

Чому ж ллеться кров, що змушуе одного мужа пiдiймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозi вони подiлити здобутоi на бранях слави, може, як колись, кожен iз них захищае честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвiку водилося в Руськiй землi?

Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх князiв i встановлено древнiм поконом.

Слава? – о, той, хто мае славу, знае, як ii зберегти; честь? – i ii руськi люди – хай тiльки хто посягне – зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено[43 - Знамено – клеймо, печать.], той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника, – скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i смерть. Часом княгиня Ольга жахаеться, – що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь?

А проте княгиня Ольга розумiе, що це не так.